Протистояння Фауста і Мефістофеля
У основу твору "Фауст" покладено народну книжку про Фауста, що з'явилася у XVI столітті. До цього сюжету неодноразово зверталися й раніше (Марло, Відман та інші), але тільки Гете створив новаторський за формою й духом твір. Над "Фаустом" митець працював фактично впродовж усього життя.
Така постійність у звертанні до фаустівської теми пояснюється тим, що цей сюжет надавав Гете практично невичерпні можливості для вирішення найрізноманітніших питань. "Фауст" — відображення нелегкого духовного шляху як автора, так і людства загалом.
Поет відкриває нам велич космосу, аби запитати, а що ж таке людина у цьому величезному, нескінченному світі. Розвиток подій у творі зумовлений ходом думок автора. Суперечка про людину та можливості її розуму визначає всю проблематику трагедії. Господь випробує людину і переконаний, що сумніви, посіяні в її душі Мефістофелем, пробудять у ній прагнення до нових пошуків і цим до виправдати своє високе призначення. Лише за таких умов вона досягне висот.
Озираючись на прожите, Фауст бідкається, що науки, пізнані ним, не розкрили йому загадок і таємниць природи, не зробили мудрішим, кориснішим людям: "Пропали роки!" У цих гірких словах розкрито всю вдачу Фауста, невдоволеного собою.
Фауст пробує пізнати суть буття за до магії. Та Дух землі, обурений зухвалою самовпевненістю вченого, нічого не відкриває йому. Разом з ним щезають останні сподівання Фауста. Життя втрачає сенс.
Від самогубства рятує героя спогад про дитинство, навіяний великодніми співами ангелів. Суть їхніх пісень — утвердження беззаперечного відродження людини, що прийшла важкими шляхами земного буття. Фауст вирішує, що самогубство — капітуляція людини перед Всесвітом.
У сцені "Біля міських воріт", одній з найважливіших у трагедії, Фауст постає перед нами в тісному спілкуванні з народом.
Прості люди оточують Фауста, щиро дякують йому за безкорисливу лікарську до . Фауст рятував людей під час епідемії, він любить і розуміє їх.
У цій прекрасній сцені Й. В. Гете стверджує глибоку і плодотворну думку про те, що справжній учений повинен постійно відчувати своє єднання з народом.
У кінці прогулянки Фауста і Вагнера до них пристає Мефістофель, перетворений в бродячого пуделя, і в такому вигляді проникає слідом за Фаустом в його кабінет. Доброзичливо жартуючи над собакою, вчений повертається до перерваних занять: він вирішив перекласти німецькою мовою Євангеліє. Та роботу Фауста перериває Мефістофель — дух руйнації та сумніву. Нищачи старе, він тим самим спонукає до народження нового, а це дає змогу твердити, що, бажаючи всьому зла, він творить добро.
Мефістофель — дух творчого заперечення, яке слугує добру. Саме він береться задовольнити невситиму цікавість Фауста. Герої укладають між собою угоду: Фауст стане слугою диявола, якщо після виконання його бажань він більше нічого не хотітиме, задовольниться, попросить спокою, визнає, що настала мить, найкраща у його житті, зажадає, щоб вона тривала вічно. Фауст іде з Мефістофелем, сподіваючись, що таким чином пізнає сенс буття, обійме Всесвіт своїм духовним зором. Саме цього і чекає від нього Господь, сперечаючись із духом зла. Мефістофель випробовує Фауста спокусами: вином, неробством, гульнею, чуттєвою любов'ю. Мефістофель — демон-спо-кусник, гордий зі свого призначення. Вірний собі, він убиває людські сподівання, руйнує душі, розпалює тваринні інстинкти. Та влада його поширюється лише на слабких і пасивних. Врешті-решт він змушений зізнається; "... людей скількох уже я загубив, але тече життя широкою рікою". Ось чому йому так хочеться перемогти кращого з людей — Фауста, відвернути його від пошуків суті буття, зневірити в силі людського розуму. Мефістофель вельми винахідливий у своєму намаганні збити героя зі шляху істинного: він розпалює в серці Фауста любовний шал.
Та епізод з Маргаритою — не просто підтвердження усім відомої істини: "Не лише в коханні щастя". Якраз навпаки. Фауст не зазнав щастя, бо не любив по-справжньому. Його почуття — диявольська спокуса, пошук самореалізащі за рахунок іншої людини. Ось чому воно засуджується і автором, і Богом.
Як бачимо, незаспокоєність і незадоволеність Фауста, песимізм і нігілізм Мефістофеля — явища неоднакового порядку.
Мефістофель упевнений в неможливості пізнання кінцевих таємниць природи і сенсу людського життя; Фауст, навпаки, впевнений в нескінченних можливостях людини і в її прийдешньому щасті. Він постійно сперечається з Мефістофелем і протистоїть його сухому раціоналізму, але разом з тим тверезість Мефістофеля, його цинічна відвертість є своєрідною реалістичною противагою ідеальним пориванням Фауста.
Объяснение:
Маша выросла и повзрослела рядом со своими скромными и добрыми родителями, в стенах Белогорской крепости. Эта милая и трудолюбивая девушка располагает к себе с первых минут знакомства. Как говорит о ней ее мать Василиса Егоровна: «У Маши одна беда; девка на выданье, а какое у ней приданое? Частый гребень, да веник, да алтын денег…». От этих разговоров об отсутствии приданого, у Маши всякий раз наворачиваются слезы, и она вся краснеет. Но при всем при этом, мы видим, что она - благоразумная и интересная девушка.
Именно ее душевные качества привлекают к ней сначала Швабрина, а потом и Гринева. Но Маша Миронова - девушка чуткая и проницательная, она видит лживую натуру Швабрина и отвергает его ухаживания, вызвав тем самым месть с его стороны.
Совсем другое отношение вызывает у нее Петр Гринев, человек порядочный и честный. Между ними возникает большое чувство. Гринев так говорит об этом: «При первом удобном случае я принялся за объяснение в любви, и Марья Ивановна выслушала меня терпеливо. Она безо всякого жеманства призналась мне в сердечной склонности, и сказала, что ее родители будут рады ее счастию».
Больше всего ее заботит благословение родителей. Препятствие браку со стороны родных будут для нее непреодолимой преградой. Именно так и складываются обстоятельства: Гринев получает от отца письмо с отказом на его брак с Марьей Ивановной.
С каким благородством и достоинством ведет себя Маша, узнав об этом известии: «Я не выйду за тебя без благословения твоих родителей. Без их благословения не будет тебе счастия. Коли найдешь себе суженую, коли, полюбишь другую – бог с тобою…»
После захвата крепости мятежной армией Пугачева, после смерти родителей и разлуки с Гриневым, Маша остается совсем одна в окружении врагов. Судьба приготовила ей тяжелые испытания, но тихая скромная девушка их достойно выдержала.
Она попадает в руки Швабрина, предателя, перешедшего на сторону повстанцев. «Он обходится с ней очень жестоко и грозится, если она не выйдет за него замуж, привезти в лагерь к злодею…». Обо всем этом мы узнаем из ее последнего письма к Гриневу. Но больше собственной судьбы, ее тревожит судьба ее возлюбленного Петра Гринева: «Палаша слышала, что вас часто видят на вылазках, и что вы совсем себя не бережете, а я за вас со слезами бога молю…».
Судьба этой доброй девушки так встревожила Гринева, что он, рискуя собственной жизнью, бросился ее из мятежной крепости.
А Маша, тем временем, находясь в плену у Швабрина, отказывается выходить за него замуж и принимает решение «лучше умереть, если ее не избавят».
Вмешательство Пугачева соединяет судьбы Маши Мироновой и Петра Гринева, но жизнь приготовила им еще одно испытание. Когда по ложному доносу Швабрина, Гринев оказывается в тюрьме, Маша предпринимает смелую и отчаянную попытку вызволения своего любимого. Ей удается совершить почти невозможное – встретиться с императрицей и рассказать ей всю правду о себе и о Гриневе. Ее простота и душевность, ее искренний и сердечный рассказ тронули государыню до глубины души. Гринев был оправдан.
Необыкновенные душевные качества Маши Мироновой никого не оставляли равнодушными. Доброта, совесть, порядочность – качества, которые она обрела с детства, стали ее основой на всю жизнь.