Творчість Шарля Бодлера займає особливе місце у французькій поезії. Історія прижиттєвої і посмертної слави Бодлера найменше відповідає звичайному уявленню про долю класиків, хоча давно вже ніхто не сумнівається в тому, що Бодлер – класик, одна з “надвечних” вершин французької та європейської поезії.
Рідко чия творчість так упереджено сприймалась і так однобічно тлумачиться за життя поета і навіть в його подальшому поетичному безсмерті. Буржуазні сучасники сприйняли цього поета як якесь породження пекла, як монстра, котрий смакує найогидніше, що є в житті, як людину, одержимого болючою манією викриття і самовикриття, що ображає всі святині, всі моральні норми.
Цей вердикт був оформлений навіть юридично – в 1857 р. книзі Бодлера “Квіти зла” був винесений судовий вирок, який звинувачував поета в “злочинній образі суспільної моралі”, в аморальності, в “грубому і ображаючому сором’язливість реалізмі”. До речі, незадовго до цього паризький суд виніс аналогічний судовий вирок “Мадам Боварі” – раннього роману Флобера.
Через якесь десятиліття після того, як помер напівзлиденний, обмовлений молвою поет, у Франції і Європі запанував символізм. Декаданс став одночасно хворобою покоління і модою, і ім’я Бодлера було високо піднято на щит, стало одним з прапорів символізму. Але і нове століття по-своєму, може бути, частіше і мимоволі, спотворювало особистість і творчість Бодлера, відверто пристосовуючи їх до своїх смаків.
У поезії Бодлера ретельно відшукувалися всі можливості тлумачити його як предтечу символізму, як поета неясних, темних смислів і іносказань.
Дуже цікаво простежити, як, наприклад, в перекладах російських символістів, навіть в самих ретельних, мимоволі обволікались містичним туманом кристально ясні і чіткі думки і образи Бодлера, як цей справді класичний карбований стиль розпливався, як би сіпався містичним серпанком і позбавлявся своєї конкретності. Але й не тільки це – символістська традиція залишила нам односторонній образ Бодлера як співака виключно болючих, темних станів душі, як всесвітнього мізантропа, співака занепаду і смерті. Тепер це вже не засуджувалося; навпаки, це вважалося тепер його головною перевагою.
Любовь – прекрасное чувство, это просто и сложно, это горечь и слёзы, мечты и разлуки, это нежные муки, что такое любовь нельзя объяснить, что бы просто понять, надо просто любить. Лев Толстой писал: «Любовь есть сила жизни. Любовь есть правило для исполнения всех правил». Первая любовь имеет большое значение в жизни каждого человека. Говоря о первой любви люди, конечно, начнут вспоминать свои детские годы, например, детский сад, свои первые ухаживания, первые какие-то переглядывания, первые неудавшиеся поцелуи, прикосновения, объятия. Но заметьте, при воспоминании об этом, на наших лицах возникает только улыбка, только добрая грусть, что уже этого не вернуть, я уверена, что вспоминая это время, почти все скажут, что это была не любовь, а просто ребячество, просто детские забавы, увлечения и так далее. Я думаю, первая любовь-это что-то прекрасное, что-то не земное, это источник вдохновения, причина заставляющая вдохновлять влюбленного человека на удивительные поступки. Первая любовь остаётся в памяти человека на всю жизнь. Обычно первая любовь появляется в школьные годы. Появляется в тот момент, когда тебе плохо, тебя никто не понимает среди этой многочисленной толпы. Появляется тот, который тебя всегда поймёт и утешит. Тот, который разделит с тобой счастье и горе, тот, который никогда не предаст. Человек, к которому хочется идти, к которому хочется бежать. Которого хочется слушать и которого хочется просто любить... Колтон писал: «Дружба часто оканчивается любовью, но любовь редко оканчивается дружбой». Моя первая любовь началась с дружбы, странно, но окончилась она тоже дружбой. Лопе Де Вега писал «Проклятая любовь всему виной. Кто ей поддастся, тот утратит разом свободу, мужество и разум». Его слова близки моему сердцу. Я не знаю, можно ли назвать любовью те чувства, которые я испытывала любовью, а того человека моей первой любовью. Но, те чувства, которые я испытывала на протяжении двух лет, были самыми прекрасными в моей жизни. А тот человек дал мне возможность жить, именно жить, а не существовать... Моя первая любовь оставила большой след в моей жизни, и знаете, я с ней осталась в друзьях. Я знаю, что в любой момент я могу поделиться с ним и счастьем и горем. Он всегда примет меня, поймёт, даст совет и поддержит. И кто знает, может судьба нас ещё сведёт...
Творчість Шарля Бодлера займає особливе місце у французькій поезії. Історія прижиттєвої і посмертної слави Бодлера найменше відповідає звичайному уявленню про долю класиків, хоча давно вже ніхто не сумнівається в тому, що Бодлер – класик, одна з “надвечних” вершин французької та європейської поезії.
Рідко чия творчість так упереджено сприймалась і так однобічно тлумачиться за життя поета і навіть в його подальшому поетичному безсмерті. Буржуазні сучасники сприйняли цього поета як якесь породження пекла, як монстра, котрий смакує найогидніше, що є в житті, як людину, одержимого болючою манією викриття і самовикриття, що ображає всі святині, всі моральні норми.
Цей вердикт був оформлений навіть юридично – в 1857 р. книзі Бодлера “Квіти зла” був винесений судовий вирок, який звинувачував поета в “злочинній образі суспільної моралі”, в аморальності, в “грубому і ображаючому сором’язливість реалізмі”. До речі, незадовго до цього паризький суд виніс аналогічний судовий вирок “Мадам Боварі” – раннього роману Флобера.
Через якесь десятиліття після того, як помер напівзлиденний, обмовлений молвою поет, у Франції і Європі запанував символізм. Декаданс став одночасно хворобою покоління і модою, і ім’я Бодлера було високо піднято на щит, стало одним з прапорів символізму. Але і нове століття по-своєму, може бути, частіше і мимоволі, спотворювало особистість і творчість Бодлера, відверто пристосовуючи їх до своїх смаків.
У поезії Бодлера ретельно відшукувалися всі можливості тлумачити його як предтечу символізму, як поета неясних, темних смислів і іносказань.
Дуже цікаво простежити, як, наприклад, в перекладах російських символістів, навіть в самих ретельних, мимоволі обволікались містичним туманом кристально ясні і чіткі думки і образи Бодлера, як цей справді класичний карбований стиль розпливався, як би сіпався містичним серпанком і позбавлявся своєї конкретності. Але й не тільки це – символістська традиція залишила нам односторонній образ Бодлера як співака виключно болючих, темних станів душі, як всесвітнього мізантропа, співака занепаду і смерті. Тепер це вже не засуджувалося; навпаки, це вважалося тепер його головною перевагою.
Объяснение: