Певне, сила Івана Франка, що ввібрали в себе його поезії, не згасне ніколи. Бо не згасала сила незабутнього поета протягом його життя, ніщо не могло примусити його скласти зброю, жодного разу він не зазнав і хвилини безнадійного чекання на час, «коли той скрут страшний на тілі велетня порветься» (як писав він у вірші «Не люди наші вороги»).
Громадянська поезія митця — це застигла стихія, буря, вир життя того часу, коли жив і творив геніальний поет, що ввійшов у вітчизняну літературу в образі Вічного революціонера. Читаючи збірки «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», «З днів журби», ми відчуваємо, як поступово ця хвиля оживає, підхоплює нас і заносить у саме вогнище подій XIX століття.
Мене захоплює його наполегливість. Климко вперто йшов по сіль незважаючи на те, що був хворим, голодним, мав босі ноги і дорога була важка, бо треба було переховуватись від фашистів. Він нікому не жалівся, був сильним. Також мене вразила його кмітливість. Клим навчився правильно відігрівати ноги, вести себе у екстримальних ситуаціях. Не дивлячись на те, що був бідним, Климко запросив до себе жити його вчительку, на базарі дав старій бабусі тридцятку. Він співчував іншим, бо розумів, як важко жити під час війни.
Особисто для мене Климко є предметом наслідування. Саме таким, на мою думку, є ідеал.