Объяснение:
Китайська поезія — одна з найдавніших на землі. З’явившись у другому тисячолітті до нашої ери, вона проіснувала, зовні мало змінюючись, аж до початку XX століття. Зрозуміло, що така поезія не може бути простою, легкою для розуміння. Вона вимагає підготовленого читача. І такий читач упродовж більш ніж трьох тисячоліть у китайської поезії був. Класична китайська освіта передбачала знання традиційної культури, причому найголовніші тексти вимагалося заучувати напам’ять. Уміння складати вірші входило до програми державних випробувань на отримання чиновницької посади. Таким чином, поет в середньовічному Китаї звертався до читача, який легко орієнтувався не лише в тонкощах віршування, а й у етів. Найвизначніші серед них Лі Бо (701—762) і Ду Фу (712 —770).
У Китаї здавна існувало уявлення про дві основи світу, що змінюють одна одну в ході його розвитку, — темну, нічну, таємничу основу Іиь і світлу, денну, сонячну основу Ян. Якщо перенести значення цих понять на Лі Бо і Ду Фу, то у віршах першого можна побачити неясне нічне мерехтіння (Інь), а в рядках іншого — яскраве сонячне світло (Ян). За світоглядом Лі Бо — прихильник даосизму, вчення, заснованого на культі природності. Даоси вважали, що людина — це насамперед істота природна, тому вона не повинна порушувати законів («Дао» — «шлях усього сущого»), якому підкоряється навколишній світ квітів, дерев, трав і каменів. Лі Бо, звичайно ж, добре знав ці секрети, адже він з юності подовгу жив у гірських монастирях, навчаючись у мопахів-наставпиків. За словами поета, йому вдавалося досягти стану такої єдності із природою, що навіть птахи й звірі переставали його боятися. Лі Бо займався вивченням властивостей цілющих трав і осягав даоське мистецтво «продовження життя»: певну дієту, дихальні вправи тощо.
Хоча під впливом старшого друга Ду Фу й захоплювався даосизмом, він до кінця днів залишився переважно конфуціанцем. Для прихильників навчання Копфуція, філософа VI — V ст. до н. е., людина — насамперед істота суспільна, тому конфуціанці давали настанови, як жити в суспільстві, родині, державі, як розумно й гармонійно влаштувати своє життя. Одне з найголовніших понять у конфуціанстві — «любов до людини» (китайською «жень»), Конфуцій виразив її значення майже тими ж словами, що й філософи Давньої Греції: не роби іншим того, чого не бажаєш для себе. Китайський філософ вірив, що в людині переважає добро, був упевнений, що порушення рівноваги між добром і злом здатне викликати посуху, повені й інші природні нещастя. Саме доброта й любов стали основою конфуціанских переконань Ду Фу, який присвятив їм і своє життя, і свою поезію.
Китайське слово «вірші» («ши») походить від назви однієї з найдавніших поетичних пам’яток — «Книги пісень» («Ши цзин»), і, таким чином, воно ніби освячене авторитетом багатовікової традиції. Поряд з «віршами старої форми» таиські поети активно освоювали «сучасну фор-му вірша», яка вимагала дотримання строгих правил римування, параде лізму (середні рядки вірша ніби дзеркально відображали один одного), чергування тонів (в китайській мові кожен ієрогліф вимовляється певним тоном — рівним, падаючим або висхідним, і теоретики «сучасної форми» закликали поетів підбирати слова з таким розрахунком, щоб у рядку виникав закінчений музичний малюнок і вірші немов би співалися на задану мелодію).
Обидва поети майстерно володіли «сучасною формою вірша»,— їхні відточені чотиривірші й восьмивірші своєю завершеністю й строгою впорядкованістю всіх елементів не поступаються знаменитому італійському сонету.
В імператорських палацах середньовічного Китаю були секретні комори, у яких зберігалися давні скарби, рідкісні й незвичайні речі. Поезію Лі Бо і Ду Фу теж можна порівняти з такою скарбницею, але не секретною, а відкритою для всіх. Були часи, коли Лі Бо і Ду Фу читали тільки на батьківщині, а тепер завдяки численним перекладам їхні вірші відомі в усьому світі. Лі Бо і Ду Фу порівнюють із Шекспіром, Петраркою, Тют-чевим. Тичиною. їхню поезію вважають надбанням світової культури.
Дубровский, единственный, кто мог высказать при Троекурове свое мнение. Это и погубило его. Андрей Гаврилович не стерпел оскорбления со стороны работника псарни в свой адрес. Гордость и вспыльчивость взяли вверх. Андрей молча покинул имение. Троекурова и не вернулся после того, как за ним был послан крепостной. После была совершена очередная ошибка, Дубровский потребовал от Троекурова прислать к нему оскорбившего его работника. За что его уже бывший друг, решил отобрать имение Дубровского. Троекуров захотел безоговорочной власти над Дубровским.
Трагичность данного романа заключается в том, что Троекуров поздно осознал свою ошибку. Он решает помириться с другом и вернуть ему имение, но было уже слишком поздно. Дубровский умирает.
А.С. Пушкин своим романом показал, как легко уничтожить другого человека. Для этого необходимо иметь деньги и быть бесчестным человеком. К сожалению, ничего не изменилось и в наши дни можно встретить человека с такими же пороками, какими обладает персонаж данного романа.
Источник: Дубровский и Троекуров сравнительная характеристика сочинение
ответ:Рассказывая историю пробуждения в душе этой девушки сильного и глубокого чувства любви, Тургенев с большим мастерством художника-психолога раскрывает самобытную натуру Аси. «Асе нужен герой, необыкновенный человек», — говорит о ней Ганин. Она наивно признается, что «хотела бы быть Татьяной», образ которой привлекает ее своей нравственной силой и цельностью; она не хочет, чтобы ее жизнь протекала скучно и бесцветно: ее манит мысль о каком-то «трудном подвиге», о смелом и вольном полете в неизведанную высь. «Если бы мы с вами были птицы, — как бы мы взвились, как бы полетели»... — говорит Ася человеку, которого она полюбила. Она влюбляется в Н.Н. с первого взгляда.Сама Ася впервые сталкивается с таким чувством и, поэтому Н.Н. кажется ей необыкновенным человеком. Анна думала, что встретила любовь всей своей жизни и была готова посвятить ему свою судьбу. Но Н.Н. оказывается нерешительным человеком и не может ответить на чувства девушки, тем самым, оставляя в ее душе разочарование в любви.
Мнение брата о девушке оправдалась – Ася полюбила пылко и преданно, впервые охватывает такое чувство, как любовь. Она полностью отдается этому ощущению. Любовь окрыляет ее, и полету нет преград. Ася не умеет скрывать свои чувства или притворяться, и поэтому она первая, подобно пушкинской Татьяне, признается в любви Н. Н. Но его эти вести пугают и он не осмеливается связать свою жизнь с такой необычайной девушкой: «Я досадовал на откровенность Гагина, я досадовал на Асю, ее любовь меня и радовала и смущала. Я не мог понять, что заставило ее все высказать брату; неизбежность скорого, почти мгновенного решения терзала меня... «Жениться на семнадцатилетней девочке, с ее нравом, как это можно!»