Н.М Рубцов «Звезда полей» 1. О чём это стихотворение? 2. Какие чувства вы переживали, представляя эти картины? 3. А какие чувства испытывает лирический герой, думая о Родине?
Николай Рубцов смотрит на небо и размышляет, как хорошо, что на небе есть одна сокровенная звезда, которая не раз ему выйти из тяжелых потрясений, ободряла своим мерцающим светом, как будто говорила, подмигивала или кивала. Я думаю, эту звезду он приметил для себя еще в детстве, в минуты отчаяния или в полосе проблем, казавшихся неразрешимыми. Рубцов почувствовал, что не одинок, и низко склонившаяся над горизонтом звезда стала для него талисманом. Путеводной звездой.
Далее поэт размышляет, что эта звезда полей светит не одному ему. Наверняка, свой взор обращают на небо в тревожной бессоннице и многие другие. Свет далекой и в то же время близкой звезды также им разобраться в своей жизни, дает надежду и утешение. Она приветливо касается всех, не выделяя и не различая. Звезда светит всегда с сотворения мира.
И еще одна мысль приходит ему в голову: именно над небом родины свет его звезды полей ярче и заметнее.
Объяснение:
Все стихотворение проникнуто восхищением и трогательной любовью к Родине. Лирический герой замечает звезду, которая после становится для него путеводной. В минуту трудностей и потрясений он всегда вспоминает образ небесного светила, что позволяет ему двигаться дальше, невзирая на тяготы судьбы, выпавшие на его долю. Связано такое трепетное отношение с тем, что звезда для него - символ родного края. Лирический герой знает, что пока он будет видеть свет своей звезды - он будет счастлив.
Вкороткому оповіданні "білий кінь шептало" володимир дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження. алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від , виділяється з натовпу. і читач розуміє, що насправді думки, що на думку шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої таку людину часто називають "білою вороною". і, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів. шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. зовсім навпаки. шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає шепталове життя). володимир дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. і читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). усвідомлення своєї неповторності дозволяє шепталові пробачити степана і навіть сумувати за ним. повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око. таким чином, автор створює досить поетичний образ коня (читай: особистості), який прагне свободи, але залишається в неволі, хоче самовиразитися, але, скутий сірим буденним життям, залишається серед натовпу, дозволивши собі лише один день вільного життя.
Вкороткому оповіданні "білий кінь шептало" володимир дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження. алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від , виділяється з натовпу. і читач розуміє, що насправді думки, що на думку шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої таку людину часто називають "білою вороною". і, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів. шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. зовсім навпаки. шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає шепталове життя). володимир дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. і читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). усвідомлення своєї неповторності дозволяє шепталові пробачити степана і навіть сумувати за ним. повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око. таким чином, автор створює досить поетичний образ коня (читай: особистості), який прагне свободи, але залишається в неволі, хоче самовиразитися, але, скутий сірим буденним життям, залишається серед натовпу, дозволивши собі лише один день вільного життя.
Николай Рубцов смотрит на небо и размышляет, как хорошо, что на небе есть одна сокровенная звезда, которая не раз ему выйти из тяжелых потрясений, ободряла своим мерцающим светом, как будто говорила, подмигивала или кивала. Я думаю, эту звезду он приметил для себя еще в детстве, в минуты отчаяния или в полосе проблем, казавшихся неразрешимыми. Рубцов почувствовал, что не одинок, и низко склонившаяся над горизонтом звезда стала для него талисманом. Путеводной звездой.
Далее поэт размышляет, что эта звезда полей светит не одному ему. Наверняка, свой взор обращают на небо в тревожной бессоннице и многие другие. Свет далекой и в то же время близкой звезды также им разобраться в своей жизни, дает надежду и утешение. Она приветливо касается всех, не выделяя и не различая. Звезда светит всегда с сотворения мира.
И еще одна мысль приходит ему в голову: именно над небом родины свет его звезды полей ярче и заметнее.
Объяснение:
Все стихотворение проникнуто восхищением и трогательной любовью к Родине. Лирический герой замечает звезду, которая после становится для него путеводной. В минуту трудностей и потрясений он всегда вспоминает образ небесного светила, что позволяет ему двигаться дальше, невзирая на тяготы судьбы, выпавшие на его долю. Связано такое трепетное отношение с тем, что звезда для него - символ родного края. Лирический герой знает, что пока он будет видеть свет своей звезды - он будет счастлив.