Гумор - різновид комічного, відображення смішного у життєвих ситуаціях та рисах людського характеру
Сатира - 1. Художній прийом у творах літератури або мистецтва, заснований на різкому, дошкульному висміюванні пороків, хиб, негативних явищ дійсності. 2. Твір літератури або мистецтва, в якому використано цей прийом; сукупність таких творів. 3. Різка, уїдлива насмішка.
Байка - один із різновидів ліро-епічного жанру. Коротка, здебільшого віршована оповідь, що має алегоричний зміст і повчальну мету, героями якої виступають тварини, рослини, предмети, інколи люди
Алегорія б двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями, з характерними ознаками приховуваного.
Мораль - прийняті в суспільстві уявлення про хороше і погане, правильне і неправильне, добро і зло, а також сукупність норм поведінки, що випливають з цих уявлень
Объяснение:
Однажды шестилетний кавказский мальчик попадает в плен к русским военным, они держали его в монастыре. Конечно же он мечтал вернуться в семью, где был счастлив. Вскоре он стал юношей и сбежал, не смотря на то, что его любили в монастыре и даже имя дали "Мцыри", за ним приглядывал один старик-монарх.
В бегах он пробыл три дня. Сражался с барсом и убил его, встретил девушку(кавказскую) у воды, она набирала вод. Этого юношу нашли умирающим и слабым. Его приводит в монастырь тот старик, что ухаживал за ним.
И перед смертью Мцыри исповедуется старику и рассказывает что с ним случилось за 3дня. Естественно юноша умер и для него жизнь в монастыре была равносильно смерти.
Он знал, что его родные умерли, но всё равно хотел вернуться на родину, его тянуло на свободу
СОМКО
А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте поклонімося. Сомко має в Переяславі свої крамні комори в ринку, так Васютинцям і звадливо. Отак зітнуться, да й до шабель. Сомко собі чоловік-дрямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собі яку сот-нягу чи дві червоних на рясу. А Сомко, знаєте самі, доводиться Юрусеві дядько, бо старий Хміль держав уперве його сестру Ганну; так він і не злюбив, що чура орудує небожем. Да ото раз, як з'їхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про
А Сомко, знаєте, який? Зараз загориться, як порох. «Пане гетьмане,— до Юруся,— старого пса непристойно мішати в нашу компанію...»
Іванець Брюховецький
Васюта хоче собіі гетьманства і не слухає Сомка-гетьмана, а запорожці собі гетьманом Брюховецького зовуть.
Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний'» — озветься до його під веселий час, за чаркою. «Держись, Юру,— каже, бувало, синові,— держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає». От Юрусь і державсь його ради, і вже було, що скаже Іванець, те й свято. Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть...
Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим. Тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький. Ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали!