— Оце! Ні, ви дайте нам того, що пани їдять.
— Які ми пани? От, дивіться, — Марта Данилівна сміялася, вдаючи здивовану, й показувала на ногах старі черевики.
— У городі всі пани, — впевнено зідповів махновець.
Гнітюча увага й нашорошеність панували в хаті. Лампа № 20 весело пихкала, набираючи дедалі більшої сили й яскравості. Махновці подзьобали з видимою неохотою капусту й закурили. Марта Данилівна з острахом почувала, як щораз більше тремтять її ноги, але посмішка й готовність служити не сходила з її потомленого пристареного обличчя. Вона промовила:,
— А ви, мабуть, заморилися... Воювати важко, можуть убити.
Кольці здавалося, що вони вже відходити мають, і він похапцем запитав:
— Ви не можете сказати, який батько Махно? Високий?
— А ти що, розвєчик? — похмуро посміхнувся вузьколобий, з патлатим волоссям хлопець.
А мати вже потягла Кольку в куток і там термосила.
Андрій Петрович присунувся до них і запитав:
— Ви з села?
— З села, — неохоче відповів патлач.
— Який у вас програм?
Махновці перезирнулись.
— Такцй програм, щоб зништожити панів.
— А потім?
— Як зништожим, — тоді побачим.
Розмова їм не подобалась, вони встали й узяли рушниці.
— Гроші миколаївські2 є? —- раптом спитав патлач.
— Миколаївські давно вже перевелися, — весело відповів Андрій Петрович.
— Ти, стерво панське, тобі кажу — давай гроші! — гукнув мах-ловець і підніс рушницю.
Андрій Петрович глянув на нього й мимоволі стенувся — в очах селюкових, таких спокійних і похмурих допіру, зайнялася смертельна звіряча лють. Він відчув у цьому на мить перетвореному погляді всю безоглядну ненависть села до пана і до всього, що панським здавалося: до піджака, до комірця, білої руки, до кам’яних будинків і цілого міста.
А Марга Данилівна, розпачливо скинувши руками, упала махновцеві до ніг і оповила його чоботи.
— Ой, не вбивайте, — шепотіла вона, — не вбивайте, рідненькі,.. Немає миколаївських... Беріть усе, беріть.,*
— Давай, які є!
їм дали купу радянських, петлюрівських і денікінських папірців. Патлач поділив усе на три купки й роздав. Марта Данилівна сміялася, держачись рукою за груди:
Беріть
— Ми вас, сукиних синів, ще потрусимо, — байдуже промовив патлач. — Ми кишки з вас повипускаємо. У вас де денікінців3 сховано? Показуй кімнати!
Марта Данилівна бубоніла:
— Тільки племінниця хвора, тільки...
Махновці спинилися коло Ксани, що спала, розкинувши руки, оповита довгим волоссям своєї коси. Вони роздивлялися на її бліде витончене обличчя, де розлилася незнана їм панська млость притомленої краси.
— Н-да... — промовив патлач, і всі мовчки пішли до дверей. Марта Данилівна проводила їх.
— Заходьте до нас, — кокетувала вона, — моя племінниця видужає... заходьте...
На вулиці без угаву торохкотіли повозки — в’їздила махновська валка.
Ксана прокинулась пізно; за вікном був імлистий ранок пізньої осені. Ксана раптом підвелася, загортаючись у своє пальто, і пригадувала. Вона тремтіла з холоду й невиразних кошмарів минулої ночі.
В інших кімнатах було тихо. Ксана одягла пальто в рукава й пов’язалася теплою хусткою. Але в’їдлива осіння вогкість дошкуляла їй у непаленій, важким холодом пройнятій кімнаті. Зуби її почали нервово цокотіти.
В їдальні, скоцюрбившись на канапі й руки під пахви сховавши, спав господар, Григорій Опанасович. Колька солодко хріп, натягти на себе своє й батькове пальта і зверху великий килим. Марту Данилівну Ксана знайшла коло вікна, де сама вона вночі дивилася була на темну вулицю.
— Що вц тут, тьотю, робите? — спитала вона.
Марта Данилівна скинула на неї набряклі синяві очі.
— Я дивлюся... може, ще прийдуть.
— Треба розпалити пічку, тьотю. Холодно.
Вони принесли з льоху рештки дров і взялися коло пузатої буржуйки. Дрова сичали, жінки дмухали, ковтаючи дим і солоні сльози. Марта Данилівна розповідала:
— Знаєш, вони такі прості... Зовсім не такі страшні, як казали... Прості хлопці. Взяли гроші — так усі ж беруть. Погрозились убити — так це всі так. А не грабували. Ми зваримо кави, Ксано. Є іце трохи хліба. Ти спала так спокійно. Вони на тебе
П'єса задумана в 1878 році (перші начерки датовані 19 жовтня). Ібсен прагнув в класичній формі трагедії висловити сучасні проблеми. Написано ж твір в 1879 році. В основу драми Ібсен поклав реальну подію. Прототипом Нори стала норвезько-датська письменниця Лаура Кілер (уроджена Петерсон, 1849-1932). Під впливом п'єси «Бранд» 19-річна дівчина написала книгу «Дочки Бранда», яка вийшла в світ в 1869 році під псевдонімом. З нею познайомився Ібсен і порадив зайнятися літературою. Між ними зав'язалася дружба. Після смерті батька Лаура з матір'ю переїхала в Данію, де в 1873 році вийшла заміж за ад'юнкта Віктора Кілер. Він був доброю людиною, але іноді у нього траплялися напади жорстокості, особливо болісно переносив він грошові проблеми. У 1876 Віктор захворів на туберкульоз. Його потрібно було лікувати на Півдні. Прохання Лаури, щоб він звернувся до свого багатого батька, нічого не дали. Тоді вона таємно взяла позику в банку. За неї поручився її впливовий багатий друг. У тому ж році вони з чоловіком відправилися в Швейцарію й Італію. Чоловік вилікувався від хвороби. На зворотному шляху в Мюнхені Кілери відвідали Ібсенів. Лаура по секрету все розповіла Сюзанні, дружині Ібсена. Після повернення в Данію знову потрібні були гроші для переїзду в інше місто. Лаура знову зробила позику в формі векселя. За неї поручився далекий родич, великий комерсант. До моменту закінчення векселі Лаура була хвора після пологів, без грошей. Родич теж був в складному матеріальному становищі і не зміг викупити вексель. Лаура в розпачі зважилася видати підроблений вексель - але передумала і знищила його. Всі її дії стали відомі її чоловікові. Спочатку він їй глибоко співчував, але під впливом сім'ї і друзів змінив своє ставлення до неї і став вимагати розлучення, яке незабаром оформили. Дітей у Лаури забрали, її визнали психічнохворою, брехухою. Але минув час, чоловік попросив Лауру повернутися додому. Вона повернулася, знову стала його дружиною, з 1879 приступила до літературної діяльності і поступово виплатила всі борги. Після цього у неї було дві зустрічі з Ібсеном. Саме її життя стало основою для сюжету «Лялькового дому».
Пояснення: