Коли я читаю новели Рея Бредбері, у мене виникає якесь тяжке відчуття. Він спонукає мене замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети Земля та її "хазяїв". Письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, настроєний дуже песимістично. Людство, з точки зору Бредбері, само собі вкорочує життя, гублячи свій дім, руйнуючи красу Землі, маленького куточку Всесвіту, створеного Богом для щастя людини.
Поринаючи з перших рядків в зміст новели, відчуваєш жах. Планета спотворена останньою війною. Міста зруйновано, доріг немає, земля пересичена радіоактивними брудом так, що вночі світиться. Люди в якомусь лахмітті, брудні. Вони ненавидять своє минуле, ненавидять і теперішнє. У них нема майбутнього. Що ж у них залишилось? Тільки якісь сумнівні дикі радощі доруйнувати те, що залишилося від цивілізації. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину "Мона Ліза", яку тримають поліцейські і слідкують за тим, щоб в неї не кидали камінням. Жінка на полотні дивилась на цей натовп навів людей і всміхалась таємничо-печально. Хлопець теж дивився на її посмішку, і серце його калатало у грудях, а в душі звучала музика. Більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. Вона красою своєю пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно вмерли. Він не міг ганьбити красу. А далі взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. Це апофеоз відлюдності. "У натовпі вили, а руки клювали портрет, мов голодні птахи." Тому вдалось у цьому дикому натовпі вирвати і собі шматок картини. Ховаючи його, він стиснув руку біля грудей. Схлипуючи, Том побіг туди, де тепер був його дім, якщо залишки силосної башти можна було ним назвати... Сім'я зустріла його хропінням та стусанами с У місячному сяйві Том розтулив пальці, розглядів шматок замальованого полотна і побачив Посмішку. Вона лежала на його долоні. Хлопчина дивився на неї і повторював про себе: "Посмішка, чудова посмішка..."
Закривши очі, Том продовжував бачити її в темряві. Ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. А світ був мовчазний... Так закінчується оповідання. Страшна кінцівка, безутішна, як темна ніч... Але автор ніби залишає шматочок надії. Вона, надія, живе в серці дитини. Воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадає добра, любові, злагоди і відновлення. Наполегливо звучить в цьому оповіданні думка Достоєвського "Краса врятує світ". Бредбері стверджує, що у людства є надія. І вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. Але ж як мало залишається таких чистих душ і серед дітей. Сучасність лякає мене привидами — відлюдками, яких змалював в майбутній долі людства письменник. Не дай нам, Боже, дожити до таких часів!
Недавно я прочитала статью о том, как двое мужчин зашли в старый дом и нашли труп человека, а рядом лежали ордена. Эти люди забрали ордена и отдали их офицеру. Офицер передал ордена в военкомат и работники военкомата по номерам нашли фамилию человека, кому принадлежали эти ордена. Им был ветеран войны. Полиция выехала на адрес ветерана и нашла его мёртвым. Они обыскали дом, нашли ещё два ордена. Ветерана похоронили, а ордена вручили его потомкам. Я хочу рассказать о гражданской полиции, неравнодушного офицера, который безвозмездно выкупил и передал ордена неизвестного героя в военкомат. Я думаю, мы должны восхищаться неравнодушными людьми, должны чаще говорить о них. Побольше бы таких людей! Конец!
извините, немного изменил текст - по-моему, так более складно. )
В чем состоит трагедия Печорина? /Печально я гляжу на наше поколение! / /Его грядущее - иль пусто, иль темно, / /Меж тем, под бременем познанья иль сомненья, / /В бездействии состарится оно. / /М. Ю. Лермонтов/ Роман М. Ю. Лермонтова "Герой нашего времени" создан в эпоху правительственной реакции, которая вызвала к жизни целую галерею "лишних людей". Печорин - это "Онегин своего времени" (В. Г. Белинский) . Лермонтовский герой - человек трагической судьбы. Он заключает в своей душе "силы необъятные", но на совести его много зла. Печорин, по его же собственному признанию, неизменно играет "роль топора в руках судьбы", "необходимого действующего лица всякого пятого акта". Как же относится к своему герою Лермонтов? Писатель пытается понять суть и истоки трагизма печоринской судьбы. "Будет и того, что болезнь указана, а как ее излечить - это уж Бог знает! " Печорин жадно ищет приложения своим незаурядным "необъятным душевным силам", но обречен исторической действительностью и особенностями своего психологического склада на трагическое одиночество и рефлексию. Вместе с тем он сам говорит: "Я люблю сомневаться во всем: это расположение не мешает решительности характера; напротивЕ я всегда смело иду вперед, когда не знаю, что меня ожидает. Ведь хуже смерти ничего не случится - а смерти не минуешь! " Печорин трагически одинок. Неудачей кончается попытка героя обрести единственное, простое счастье в любви горянки Бэлы. Печорин откровенно признается Максиму Максимычу: "Е Любовь дикарки немногим лучше любви знатной барыни; невежество и простосердечие одной так же надоедают, как и кокетство другой". Герой обречен на непонимание окружающих (исключением являются лишь Вернер и Вера) , его внутренний мир не в состоянии постигнуть ни прекрасная "дикарка" Бэла, ни добросердечный Максим Максимыч. Впрочем, вспомним, что при первой встрече с Григорием Александровичем штабс-капитан в силах заметить лишь второстепенные черты облика Печорина, и то, что "тоненький" прапорщик недавно находился на Кавказе. Не понимает Максим Максимыч и глубины страданий Печорина после гибели Бэлы: "Е Его лицо ничего не выражало особенного, и мне стало досадно: я бы на его месте умер с горяЕ" И только по вскользь оброненному замечанию, что "Печорин был долго нездоров, исхудал", мы догадываемся о подлинной силе переживаний Григория Александровича. Последняя встреча Печорина с Максимом Максимычем наглядно подтверждает мысль о том, что "зло порождает зло". Безразличие героя к старому "приятелю" приводит к тому, что "добрый Максим Максимыч сделался упрямым, сварливым штабс-капитаном". Офицер-рассказчик догадывается, что поведение Печорина не является проявлением духовной пустоты и эгоизма. Особое внимание привлекают глаза Григория, которые "не смеялись, когда он смеялсяЕ Это признак или злого права, или глубокой постоянной грусти". В чем же причина такой грусти? ответ на этот вопрос мы находим в "Журнале Печорина". Запискам героя предшествует сообщение о том, что на пути из Персии он умер. Повести "Тамань", "Княжна Мэри", "Фаталист" показывают, что Григорий Александрович не находит достойного применения своим незаурядным Конечно, герой на голову выше пустых адъютантиков и насыщенных франтов, которые "пьют - однако не воду, гуляют мало, волочатся только мимоходомЕ играют и жалуются на скуку". Печорин отлично видит и ничтожество Грушницкого, мечтающего "сделаться героем романа". В поступках Григория чувствуется глубокий ум и трезвый логический расчет. Весь план обольщения Мэри основан на знании "живых струн сердца человеческого". Вызывая искусным рассказом о своем сострадание к себе, Печорин заставляет княжну Мэри первой признаться в любви. Может быть, перед нами пустой повеса, обольститель женских сердец?
Відповідь:
Моє враження від новели Рея Бредбері "Посмішка"
Коли я читаю новели Рея Бредбері, у мене виникає якесь тяжке відчуття. Він спонукає мене замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети Земля та її "хазяїв". Письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, настроєний дуже песимістично. Людство, з точки зору Бредбері, само собі вкорочує життя, гублячи свій дім, руйнуючи красу Землі, маленького куточку Всесвіту, створеного Богом для щастя людини.
Поринаючи з перших рядків в зміст новели, відчуваєш жах. Планета спотворена останньою війною. Міста зруйновано, доріг немає, земля пересичена радіоактивними брудом так, що вночі світиться. Люди в якомусь лахмітті, брудні. Вони ненавидять своє минуле, ненавидять і теперішнє. У них нема майбутнього. Що ж у них залишилось? Тільки якісь сумнівні дикі радощі доруйнувати те, що залишилося від цивілізації. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину "Мона Ліза", яку тримають поліцейські і слідкують за тим, щоб в неї не кидали камінням. Жінка на полотні дивилась на цей натовп навів людей і всміхалась таємничо-печально. Хлопець теж дивився на її посмішку, і серце його калатало у грудях, а в душі звучала музика. Більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. Вона красою своєю пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно вмерли. Він не міг ганьбити красу. А далі взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. Це апофеоз відлюдності. "У натовпі вили, а руки клювали портрет, мов голодні птахи." Тому вдалось у цьому дикому натовпі вирвати і собі шматок картини. Ховаючи його, він стиснув руку біля грудей. Схлипуючи, Том побіг туди, де тепер був його дім, якщо залишки силосної башти можна було ним назвати... Сім'я зустріла його хропінням та стусанами с У місячному сяйві Том розтулив пальці, розглядів шматок замальованого полотна і побачив Посмішку. Вона лежала на його долоні. Хлопчина дивився на неї і повторював про себе: "Посмішка, чудова посмішка..."
Закривши очі, Том продовжував бачити її в темряві. Ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. А світ був мовчазний... Так закінчується оповідання. Страшна кінцівка, безутішна, як темна ніч... Але автор ніби залишає шматочок надії. Вона, надія, живе в серці дитини. Воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадає добра, любові, злагоди і відновлення. Наполегливо звучить в цьому оповіданні думка Достоєвського "Краса врятує світ". Бредбері стверджує, що у людства є надія. І вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. Але ж як мало залишається таких чистих душ і серед дітей. Сучасність лякає мене привидами — відлюдками, яких змалював в майбутній долі людства письменник. Не дай нам, Боже, дожити до таких часів!
Пояснення: