Его избранницей стала Вера. В романе она появляется, как напоминание о пылкой молодости Печорина. Она также стала жертвой его необычного характера. Но только, в отличие от других, их стремления были взаимны. История их любви печальна. Печорин сильно и глубоко любил Веру. Но его чувства принесли ей много страданий и горя.
В прощальном письме к Печорину, героиня романа говорит: «…ты любишь меня как собственность, как источник радостей, тревог и печалей, сменявшихся взаимно, без которых жизнь скучна и однообразна. Главный герой ценит Веру за то, что только она поняла его, за ее искренность и отношение к себе.
Очерствевшее сердце Печорина страстно откликается на любовь этой женщины. При одной мысли, что он может навсегда потерять ее, Вера становится для него дороже всего на свете. Он мчится за ней – хочет ее догнать, а, может быть, даже настигнуть и свою судьбу, все то, что некогда потерял. И когда его конь рухнул, Печорин «упал на мокрую траву и, как ребенок, заплакал» .
Письмо Веры явилось прощанием и, вместе с тем, исповедью женщины, которая долгое время любила Печорина, хорошо знала его характер и проникла во все тайны его души. В нем героиня высказала все, что накопилось у нее на сердце. С самого начала она поняла, что любовь Печорина эгоистична, что она не принесет ей счастья.
Покорившись Печорину, Вера признается в письме, что нем есть что-то «особенное… ему одному свойственно, что-то гордое и таинственное» . В его голосе – «власть непобедимая» . Даже зло в нем привлекательно, а взор обещает только блаженство. Но все это оказывается обманом.
Тем не менее, Вера – единственная женщина, которую спустя годы Печорин любит и не мыслит остаться без нее. После долгой разлуки с Верой герой, как и прежде, услышал трепет своего сердца: звуки ее милого голоса возродили прежнее чувство. В ее сердце живет большая и чистая любовь.
Несмотря на их взаимные чувства, отношения у этих людей не сложились. За время их любви Вера сменила мужей, не любя ни одного, ни другого. Вера уверена в себе.
Часто думаю, чому батьки не завжди розуміють дітей? Чому не чують, що кажуть їм діти? Можливо, вони думають, що діти – не зовсім люди, то можна з ними просто не рахуватися… Дешо з цих стосунків можна зрозуміти, прочитавши оповідання англійського письменника Джеймса Олдріджа “Останній дюйм”.
Герої оповідання – льотчик Бен і його син Деві. Батько узяв сина із собою на далекий безлюдний берег знімати кіно про акул. Поступово ми дізнаємося про те, що батьки Деві не живуть разом, шо батько не знає, як виховувати дитину, не розуміє,про що з нею говорити. Хоча батько намагається якось піклуватися про сина, навіть наказує йому прикрити голову від сонця, але Бен не дбає про важливіші речі: він не думає про те, що буде з дитиною, якщо станеться якесь лихо, ніхто навіть не знає, куди саме полетіли батько й син. Також Бен не подбав і про те, чим буде харчуватися хлопчик, що він буде пити. Розмовляє він з Деві тоном наказу: затягни ремінь, не кидай у воду камінн’я, дай мені маску, не смій навіть ступати у воду… Важко таким чином завоювати прихильність будь-якої дитини, не тільки Деві.
Хлопчик Деві – тихий, вразливий. Жодного разу батько не чув віднього ні протесту, ні вияву непокори. Деві бачить чоловіка, якого має називати батьком, та не розуміє його. Можна тільки уявити собі, що думає дитина, яку залишили одну на березі, серед скель, морських хвиль, між небом і землею, де немає жодного дорослого. Деві думає про небезпеку, про те, шо буде з ним, якщо батько ніколи не випливе з морської глибини.
Виходить майже так, як уявляв собі Деві. Бен, поранений акулою-кішкою, не може вести літак. Наразивши на небезпеку себе, він не подумав про сина, який може залишитися сам-один на березі, якщо Бен від поранень помре. Як людина, яка завжди думала тільки про себе, Бен не може розраховувати на сина, адже він міг просто перелякатися, кинути батька напризволящеТа незважаючи на страх, бо Деві переляканий батьковими ранами, хлопчик, який ніколи не керував літаком самостійно, виявляє все-таки більшу відповідальність, ніж батько. Він слухняно виконує усі накази, що дає йому батько, а коли Бен непритомніє, робить усе саме так, як навчав його батько. Батько й син разом долають небезпеку. У складній ситуації вони навчаються інших стосунків, котрі засновані на бажанні зрозуміти і до а не на байдужості і страху.
Так у хвилину гострої небезпеки вони підтримують один одного. Мабуть, це і є головним у взаєминах людей, рідних по крові. Яким би не було життя, якими б не були суперечності – головною в житті є підтримка рідних, розуміння того, що на них можна покластися. Це й хотів нам сказати в своєму творі Дж. Олдрідж. Тож і читач також має дійти висновку: треба оберігати свої стосунки з рідними, робити все, щоб було добре тим, хто живе поруч із тобою. Бо це важливо.
« Божественная комедия» состоит из трех частей: «Ад», «Чистилище», «Рай». Каждая из трех частей поэмы содержит 33 песни, и с первой, вступительной, вся поэма состоит из 100 песен (10 раз по 10). ... Каждая из песен содержит приблизительно одинаковое количество терцин. Композиционное дарование Данте поражает.