Народився в с Ладані Прилуцького повіту на Полтавщині. Навчався в Полтавській духовній семінарії, згодом — у Харківському ветеринарному інституті. Деякий час працював ветеринарним лікарем. У1917 році був заарештований царським урядом. Невдовзі почав займатися журналістською діяльністю, був редактором журналу "Книгар" (Київ). У1919 році емігрував до Чехо-Словаччини. Працював викладачем Української сільськогосподарської академії. За кордоном почав займатися літературною діяльністю. Найвідоміші з літературних творів; роман "Чмелик", збірка казок "Нечиста сила", п'єса-казка "Русалка-жаба".
"Хуха-Моховинка" Василя Королів-Старого
Хуха-Моховинка була лісовою, боровинкою Хухою. У старому бору спонвіку жив увесь її рід. Вона була наймолодшою серед Хух. Пухнаста, як мох, тільце врите довгою вовничкою, тільки мордочка, як садова квіточка, та лапки, рожеві зісподу, були голенькі. Колір вовнички мінявся від того, біля чого вона з'являлася. Моховинку дуже любили в родині, і не тільки за те, що наймолодша, а й за те, що була добра, лагідна, слухняна і роботяща.
Моховинка сама зробила собі хатинку між корінням великої сосни: позатуляла всі дірки та щілини сосновими галузками і м'яким зеленим мохом.
Але недовго судилося Моховинці насолоджуватися хатнім теплом. Старий дід, який прийшов рубати сосну, знищив її хатинку. Все було понівечено і розкидано. Занепокоєні тим, що не по закону рубають ліс, Хухи привели лісника. І серед них — Моховинка. Не про себе вона дбала, хоча так постраждала, а за весь свій рід на землі!
Дивіться також
"Хуха-Моховинка" (повний текст)
"Хуха-Моховинка" (скорочено)
Біографія Василя Короліва-Старого
Багато хто з Хух звав її до себе, але Моховинка добре знала звичаї, за якими Хухи повинні мати окремі хатинки.
Не знайшовши хатинки в лісі (все було позаймане Хухами), знесилена, перемерзла, вона з'явилась у теплій хаті, серед кіз, які співчутливо вислухали бідолаху і запросили лишитися та оселитися. Пройшов час, і у Хухи з'явилися нові друзі — хлопчик та дівчинка, які весело бавилися з затійницею. Маючи добре серце, Моховинка виручила з біди козу Лиску, за що діти біли їй дуже вдячні: приносили все, що їм давали смачного.
Дуже сумувала Хуха за своєю родиною. І тільки нещасний випадок (знову з-за старого діда, який поранив їй лапку) допоміг їй опинитися серед лісу.
Як зраділи всі Хухи її появі! Дружні, вони разом вибудували нову хатку. Все було добре у Хухи.
Раптом сталося так, що Хуха-Моховинка віч-на-віч зустрілася з дідом. Але тепер він безпомічний, знесилений. Добре серце Хухи не пам'ятало зла, і вона поспішає на до Побачивши ту, що покалічив, старий приготувався для помсти, а одержав порятунок.
Не захотіла Моховинка, щоб її було віддячено, бо Хухи роблять добро з повинності. Про одне попросила — розповісти людям, що Хухи добрі й не пам'ятають зла.
Ця казка несе непереможну силу добра, вірності, любові. Читаючи про Хуху, я згадував і Карлсона, який з задоволенням бавився з Малюком, і роботящу Попелюшку, і Герду, що змогла перенести всі страждання на шляху до зустрічі з Каєм.
В романе М. Ю. Лермонтова "Герой нашего времени" эпизод последней встречи Печорина и Максима Максимыча, на первый взгляд, не самый значимый и даже, можно сказать, совсем не значимый для тех событий, о которых читатель узнает в дальнейшем. Сама повесть "Максим Максимыч" занимает в структуре романа как бы промежуточное положение: в отличие от других частей "Героя нашего времени", в ней нет увлекательного авантюрного сюжета, да и сам герой, Печорин, появляется в ней лишь на несколько мгновений. Однако именно в "Максиме Максимыче" герой в первый и последний раз предстает перед читателем живым. В "Бэле", первой повести лермонтовского романа, мы узнаем о Печорине из уст его старого приятеля Максима Максимыча, а в той части романа, которая озаглавлена автором "Журнал Печорина", действует герой, которого уже нет на свете: из авторского предисловия к "Журналу" мы узнаем, что Печорин умер, возвращаясь из Персии. Одним словом, "Максим Максимыч", самая короткая повесть "Героя нашего времени", для художественного целого романа оказывается чрезвычайно важной, несмотря на ее кажущуюся "промежуточность".
Последняя встреча Печорина и Максима Максимыча - из числа тех совпадений, которые сложно назвать случайными. Если бы за несколько часов до этого Максим Максимыч не рассказал своему попутчику историю знакомства с Печориным, встреча двух старых сослуживцев, не видевших друг друга пять лет, возможно, была бы совершенно другой, быть может, Максим Максимыч и вовсе не узнал бы Печорина. Удивительная вещь память! Стоит только вспомнить как за воспоминанием сразу открывается целый мир. Ведь что было в жизни Максима Максимыча, кроме службы и каждодневных солдатских забот? А встреча с Печориным приоткрыла перед ним совершенно другой мир, мир человека с иными ценностями, чем воинский долг и выполнение приказов. В жизни старого штабс-капитана, бедной на яркие впечатления (даже к свисту пуль и постоянной угрозе смерти он привык) , знакомство с Печориным стояло особняком. Конечно же, не по силам простодушному Максиму Максимычу объяснить поступки его молодого приятеля, но обаяние печоринской личности оказалось куда больше непонимания истинных причин его "странности". Вот почему, увидев Печорина через несколько лет, "бедный старик, в первый раз от роду, быть может, бросил дела службы для собственной надобности".
А что же Печорин, чем было знакомство с Максимом Максимычем для него? Не более чем одной из многих встреч на том изломанном пути, который герой для себя выбрал. Если для Максима Максимыча Печорин был, наверное, самым запомнившимся за долгие годы службы человеком, то для Печорина пребывание в крепости и история с Бэлой стали лишь одним из многих эпизодов его биографии. Максим Максимыч воспринимает Печорина как человека исключительного, Печорин же не видит во встрече со стариком через пять лет ничего, кроме смутного напоминания о Иными словами, для Максима Максимыча появление Печорина - важное событие, для Печорина встреча со штабс-капитаном не значит ровным счетом ничего. Отсюда и возникает тот трагический надлом, которым проникнута вся сцена романа.
Народився в с Ладані Прилуцького повіту на Полтавщині. Навчався в Полтавській духовній семінарії, згодом — у Харківському ветеринарному інституті. Деякий час працював ветеринарним лікарем. У1917 році був заарештований царським урядом. Невдовзі почав займатися журналістською діяльністю, був редактором журналу "Книгар" (Київ). У1919 році емігрував до Чехо-Словаччини. Працював викладачем Української сільськогосподарської академії. За кордоном почав займатися літературною діяльністю. Найвідоміші з літературних творів; роман "Чмелик", збірка казок "Нечиста сила", п'єса-казка "Русалка-жаба".
"Хуха-Моховинка" Василя Королів-Старого
Хуха-Моховинка була лісовою, боровинкою Хухою. У старому бору спонвіку жив увесь її рід. Вона була наймолодшою серед Хух. Пухнаста, як мох, тільце врите довгою вовничкою, тільки мордочка, як садова квіточка, та лапки, рожеві зісподу, були голенькі. Колір вовнички мінявся від того, біля чого вона з'являлася. Моховинку дуже любили в родині, і не тільки за те, що наймолодша, а й за те, що була добра, лагідна, слухняна і роботяща.
Моховинка сама зробила собі хатинку між корінням великої сосни: позатуляла всі дірки та щілини сосновими галузками і м'яким зеленим мохом.
Але недовго судилося Моховинці насолоджуватися хатнім теплом. Старий дід, який прийшов рубати сосну, знищив її хатинку. Все було понівечено і розкидано. Занепокоєні тим, що не по закону рубають ліс, Хухи привели лісника. І серед них — Моховинка. Не про себе вона дбала, хоча так постраждала, а за весь свій рід на землі!
Дивіться також
"Хуха-Моховинка" (повний текст)
"Хуха-Моховинка" (скорочено)
Біографія Василя Короліва-Старого
Багато хто з Хух звав її до себе, але Моховинка добре знала звичаї, за якими Хухи повинні мати окремі хатинки.
Не знайшовши хатинки в лісі (все було позаймане Хухами), знесилена, перемерзла, вона з'явилась у теплій хаті, серед кіз, які співчутливо вислухали бідолаху і запросили лишитися та оселитися. Пройшов час, і у Хухи з'явилися нові друзі — хлопчик та дівчинка, які весело бавилися з затійницею. Маючи добре серце, Моховинка виручила з біди козу Лиску, за що діти біли їй дуже вдячні: приносили все, що їм давали смачного.
Дуже сумувала Хуха за своєю родиною. І тільки нещасний випадок (знову з-за старого діда, який поранив їй лапку) допоміг їй опинитися серед лісу.
Як зраділи всі Хухи її появі! Дружні, вони разом вибудували нову хатку. Все було добре у Хухи.
Раптом сталося так, що Хуха-Моховинка віч-на-віч зустрілася з дідом. Але тепер він безпомічний, знесилений. Добре серце Хухи не пам'ятало зла, і вона поспішає на до Побачивши ту, що покалічив, старий приготувався для помсти, а одержав порятунок.
Не захотіла Моховинка, щоб її було віддячено, бо Хухи роблять добро з повинності. Про одне попросила — розповісти людям, що Хухи добрі й не пам'ятають зла.
Ця казка несе непереможну силу добра, вірності, любові. Читаючи про Хуху, я згадував і Карлсона, який з задоволенням бавився з Малюком, і роботящу Попелюшку, і Герду, що змогла перенести всі страждання на шляху до зустрічі з Каєм.
Объяснение: