«Слово про Ігорів похід» («Слово о полку Ігореві, Ігоря сина Святославля, внука Ольгова»), героїчна поема кін. 12 в., поетичний твір невідомого автора княжої доби.
Історія твору. Ориґінал твору відкрив граф. А. Мусін-Пушкін, відкупивши його в архимандрита Ярославського манастиря Йоіля 1791, і видав друком у Петербурзі 1800, при співпраці знавців палеографії М. Малиновського і М. Бантиша-Каменського. Сам рукопис і більшість друкованих примірників «С.» згоріли під час моск. пожежі 1812. Брак ориґінального списка викликав уже на поч. 19 в. появу т. зв. скептиків, які вважали «С.» пізнішим фальсифікатом (О. Сенковський, М. Каченовський, І. Давидов, І. Бєліков й ін.). До новіших скептиків належали франц. славісти Л. Леже і А. Мазон, (який автором «С.» уважав Бантиша-Каменського, пізніше Йоіля), останнім часом А. Зімін у Росії та ін. Переважає думка про безпідставність усіх закидів зфальшування, до цього чимало спричинилися різні знахідки. Ще 1818 К. Калайдович знайшов у псковському Апостолі 1307 приписку запозичену з «С.», 1829 Р. Тимковський видав список «Задонщина», що була наслідуванням або, як писав М. Сперанський, пляґіятом «С.».
Вже ранні дослідники відкрили зв'язок «С.» з укр. нар. поезією, особливо М. Максимович. У 19 в. над «С.» працювало багато дослідників: з росіян М. Тіхонов, П. Вяземський, В. Міллер, О. Веселовський, Е. Барсов; з українців, крім М. Максимовича, О. Потебня, О. Огоновський, П. Житецький. Широко поставлене дослідження «С.» у 20 в., існує понад 700 поважних праць про «С.» різними мовами, у тому ч. праці укр. дослідників В. Перетца, М. Грунського, на еміґрації Д. Чижевського, О. Пріцака й ін. З другої пол. 1930-их рр. наук, вивчення «С.» в УССР припинене й обмежене тільки рос.-мовними дослідженнями в заряді АН СССР.
Через відомі політ. умови перед у дослідах над «С.» вели рос. вчені. Зваживши, що мова, якою написано «С.», в основі староруська літ., поему зараховують до своєї літератури українці, білоруси і росіяни. Проте ніхто з поважних учених не заперечує, що поема постала на Україні і що багато її мовних і поетичних засобів мають яскраво укр. характер. У 1920-их рр. М. Скрипник домагався визнати приналежність «С.» лише до укр. літератури.
Действие в 1565 году. Благородный князь Серебряный едет из Литвы, где провел 5 лет. Никита Романович должен был выполнить царский указ –примирить два государство, и прописать в документе, но у него это так и не получилось.
Мимо небольшой деревни, он видит, как на Медведевку напали разбойники. Князь со своими воинами схватили этих людей, где выясняется, что перед ними стоят государевы опричники. Князь не может поверить, что такие бесчинства устраивают слуги государя и пытается выяснить этот вопрос у губернского старосты.
Никита Романович едет дальше, но на пути ему встречается хижина чародея, где он останавливается переночевать. В ходе долгого разговора он узнает, что его невеста изменила ему по непредвиденным обстоятельствам, и теперь она замужем.
Когда Елена Дмитриевна потеряла всех своих родных, к ней стал приставать князь Вяземский. И ей было некому, так как князь Серебряный пребывал очень долго за границей. Единственным вариантом для девушки было выйти замуж за боярина Морозова. Но Вяземский пользовался уважением у царя, Морозов, же сразу стал не в милости.
Князь приезжает в Москву и сразу же наносит визит Морозову. Боярин рассказывает о месте пребывания царя на данный момент, и возмущается безобразием, которое устраивают слуги Ивана Грозного. Он просит, что в такое неспокойное время князю нежелательно пребывать у царя. Решительный Никита Романович не хочет быть трусом и, поговорив со своей бывшей невестой, отбывает во дворец.
Параллельно в это время в государевых палатах происходят интереснейшие интриги. Князь Вяземский добивается у царя заполучить Елену. Но, она ненавидит его, и поэтому хоть и любит до сих пор Серебряного, верна своему нынешнему супругу.
Иван Грозный очень рассержен за то, что Серебряный наказал его слуг в Медведевке и даже хочет его казнить. Но Никита Скуратов его, прося у царя за его проступки милости.
Вяземский крадет Елену Дмитриевну. Её супруг умоляет царя, надеясь на его благоразумие, чтобы тот отдал приказ о том, чтобы ему вернули его жену. Но Иван Грозный, не слушая никого, приказывает казнить и Вяземского и Морозова.
Елена находит себя виновной в смерти мужа, и решает принять монашество. Она отказывает даже князю Серебряному, считая, что счастья после случившихся событий у них не будет.
Никита Романович просит государя отправить его служить, впоследствии чего он погибает в одном из боев.