Реферат на тему:
Олександр Пушкін, життя і творчий шлях
(1799-1837)
Олександр Сергійович Пушкін — великий російський національний поет, прозаїк, драматург. Його творчість стала втіленням волелюбства, патріотизму і могутніх творчих сил російського народу.
Геній Пушкіна стоїть біля джерел російської літератури XIX століття. Його творче життя починається у роки національно-патріотичного піднесення, викликаного війною 1812 року. Уже в ліцеї, у якому поет навчався з 1811 по 1817 р., він веде активне літературне життя. Ліцейська поезія Пушкіна вражає перш за все своєю життєрадісністю, прославленням радощів життя. Широке відображення знаходять у ній анакреонтичні мотиви. Веселощі, любов, дружба — найчастіші мотиви його поезії цього періоду. Серед своїх учителів поет сам називає Гомера, Вергілія, Горація. Надзвичайно високо він оцінює Вольтера і Мольєра.
Після закінчення Царськосельського ліцею поет проживає у Петербурзі. У цей період його лірика особливо характерна своїми волелюбними ідеями та настроями. Першим найвідомішим твором поета стала написана у 1818 році ода "Вольність", де поєдналися традиції класицизму і новий, романтичний пафос. Ідеєю патріотизму, любові до вітчизни проникнуті поезії "До Чаадаєва", "Село". Водночас вони сповнені і виразною критикою тогочасної дійсності. Саме в ці роки за Пушкіним утверджується слава першого поета вольності.
Популярність поета, підсилена його прямими випадами проти самодержавства, призводить до того, що поет був засланий царем Олександром II на південь, в Катеринослав. До 1824 р. він жив у Кишиневі і Одесі, а згодом був переведений у псковський маєток своїх батьків — село Михайлівське. В цей період своєї творчості, який можна назвати романтичним, Пушкін створив цикл поем ("Кавказький бранець", "Брати-розбійники", "Бахчисарайський фонтан"), почав писати роман у віршах "Євгеній Онєгін". Мовби підсумковим твором життя на півдні стала поезія "До моря", у якій поет прощається з морською стихією, яка стала для нього символом свободи.
У Михайлівському геній Пушкіна досяг зрілості, в його творчості вже домінує реалістичний струмінь. Саме тоді були написані народна драма "Борис Годунов", багато шедеврів пушкінської лірики.
У 1826 р., після придушення повстання декабристів, новий цар Микола І викликав Пушкіна у Москву і, бажаючи підкупити поета і одночасно привернути на свій бік суспільну думку, "вибачив" Пушкіна і нав'язав йому свою цензуру. Все подальше життя поета проходило під наглядом жандармів та царського двору. Проте О.Пушкін не відмовився від своїх переконань і до кінця днів був противником самодержавства. "Полтава", "Домик в Коломні", "Маленькі трагедії", "Повісті Бєлкіна", надзвичайно багата лірика — основні підсумки пушкінської роботи 1826 — 1830 рр. Окрім того, восени 1830 р. був закінчений "Євгеній Онєгін" — вершинний твір поета, що писався більше семи років. Уперше в російській літературі настільки широко й реалістично була відтворена ціла історична епоха, показана сучасна дійсність, усі зрізи тодішнього суспільства Росії знайшли своє художнє втілення у романі.
В 30-х роках у творчості Пушкіна переважає проза ("Дубровський", "Пікова дама", "Капітанська дочка", "Історія Пугачова"). Але в цей же час ним створена поема "Мідний вершник", казки у віршах, "Пісні західних слов'ян" і прекрасна за філософською глибиною лірика.
Трагічна смерть Пушкіна сколихнула всю Росію. Від дня повстання декабристів на вулицях Петербурга не було стільки народу. Горе і обурення Росії висловив своїм віршем "Смерть поета" Лєрмонтов. Дуель і смерть Пушкіна була трагічним завершенням тієї боротьби, яку вів геніальний поет за долю російської літератури.
Пушкіну були добре знайомі українська народна поезія і українська історія. Ще в ліцейські роки він пише вірш "Козак", що є наслідуванням української народної пісні У період свого південного заслання він певний час жив у Катеринославі, Одесі, бував у Києві, милувався красою української природи, заслухувався піснями українських кобзарів і лірників. В своїх замітках з російської історії XVIII ст. він ставив у вину Катерині II те, що вона "закріпачила вільну Малоросію".
Творчість О.С.Пушкіна знав і любив Т.Шевченко, вірші його він цитував напам'ять, про що згадує у своєму щоденнику.
Ще за життя Пушкіна твори його перекладали на українську мову Л.Боровиковський і Є.Гребінка, а згодом — С.Руданський, П.Грабовський та М.Старицький. І.Франко переклав усі драматичні твори поета. XX століття до сузір'я перекладачів поета вписало імена М.Рильського, П.Тичини, М.Бажана та ін.
Объяснение:
Калашников Кирибеевич
Положение в поэме Степан Парамонович Калашников — исключительно положительный, хотя и трагичный герой. Кирибеевич — искобчительно отрицательный персонаж. Чтобы показать это, М.Ю. Лермонтов не называет его по имени, а лишь дает ему кличку «басурманский сын»
Положение в социуме Калашников занимался купечеством, то есть — торговлей. Имел собственную лавку. Кирибеевич служил Ивану Грозному, был воином и защитником.
Семейный быт Степан Парамонович был женат на Анне Дмитриевне. Очень любил свою жену, своих детей, родителей и братьев. Кирибеевич не имел семьи, на протяжении всего произведения не было указано ни на родственников, ни на друзей.
Отношение к вольности действий Купец Степан Калашников был волен в своих чувствах и действиях, подчинялся только канонам религии и наставлениям царя. Кирибеевич не знал, что такое воля. Всю свою жизнь он служит рабом-военным у царя Ивана Грозного.
Физические характеристики героев Исходя из произведения, Калашников был мужчиной статным, высоким, сильным, широкоплечим. Кирибеевич, как и купец, был очень сильным, имел богатырское телосложение.
Честь и достоинство Честь и достоинства для Калашникова были святыми вещами.. Хотя поэт не рассказывает об этом в поэме, по тексту видно, что честь и достоинства были все же знакомы Кирибеевичу, ведь он вышел на бой с купцом.
Как герои относятся к Ивану Грозному Купец, как и большинство высших сословий того времени, уважал царя. Кирибеевич любил и уважал царя, однако не погнушался и обманул его для достижения своей цели.
Как Иван Грозный оценивал героев Иван IV уважал купца за его речь после боя, пообещал позаботиться о его семье и позволил попрощаться с родными перед смертью. Иван Грозный искренне любил Кирибеевича. В тексте указывается, что царь называл дружинника «лучшим своим воином».
Человеческие чувства Для купца Степана Парамоновича вся жизнь была понятна и ясна. Он вел себя спокойно, уравновешенно, храбро вышел на поле боя, защищая честь любимой семьи. Кирибеевич был очень одинок в своей безвольной трагичной жизни. Ему хотелось свободы, а единственное светлое чувство он испытал порочно, к замужней даме.
Желание похвастаться Хвастовство для Калашникова — неприемлемо. Он молча делал свою работу, и так же безмолвно шел на бой. Дружинник Кирибеевич не гнушался хвастовством: он хвастался Анне Дмитриевне, что может сделать для нее все, что угодно, и хвастался перед боем, что может убить любого на своем пути.
Вера в судьбу Купец Калашников искренне верил, что судьба заранее предрешена, а потому спокойно относился ко всему происходящему, принимая это за должное. Кирибеевич был уверен, что сам является творцом своей судьбы, хотя на деле — не смог избежать даже собственной кончины.
Окончание жизни героев Калашников погиб на плахе при царском дворе. Был похоронен с почестями, по христианским обычаям. Кирибеевич был убит в бою с купцом. О его погребении М. Ю. Лермонтов не говорит ни слова.
Объяснение:думаю что тебе нужно!
В своем романе М. А. Булгаков показывает читателям эту вечную борьбу добра и зла. Причем делает это своеобразно - перед нами появляются два романа. Автор в одной книге описывает события двадцатых-тридцатых годов нашего века и события библейских времен. Булгаков представляет вниманию читателей роман в романе, и оба они объединены одной идеей - поисками истины и борьбы за нее.
Перенесемся в далекий Ершалаим, во дворец прокуратора Иудеи Пон-тия Пилата. По воле судьбы перед ним человек — зовут его Иешуа, — которого обвиняют в подстрекательстве к разрушению ершалаимского храма. Арестант хотел было оправдаться: "Добрый человек! Поверь мне...", но его тут же "научили" соблюдать этикет и правильно обращаться к прокуратору. Понтий Пилат живет по своим законам: он знает, что мир разделен на властвующих и подчиняющихся им. И вдруг появляется человек, который думает иначе: "...рухнет храм старой веры и создастся новый храм истины". Этот человек не боится возражать прокуратору и делает это столь просто, что Понтий Пилат приходит на некоторое время в замешательство. В невиновности Иешуа прокуратор убеждается сразу же. Но, несмотря на это, он проявляет малодушие: из-за боязни доноса, боязни погубить собственную карьеру Пилат идет против своих убеждений, голоса человечности и совести. Иешуа казнен. Понтия же Пилата преследуют кошмары, а его могущество оказывается мнимым. Он трус, верный слуга кесаря. Совесть мучает прокуратора, и ему никогда не будет покоя.
Но как связаны ершалаимские главы с основным содержанием романа? Герои и времена, описанные в этих двух романах, как будто разные, а суть одна. Вражда, недоверие к людям инакомыслящим, зависть царствуют в мире, который окружает Мастера, и в мире, где живет Иешуа. Все эти пороки обнажает Воланд. Воланд - это художественно переосмысленный образ Сатаны. Цель Сатаны и его появившихся в Москве, -обнажить сущность негативных явлений в человеческом обществе, выставить их на всеобщее обозрение. Фокусы Воланда в Варьете и прочие его проделки лишний раз показывают читателю всю порочность человеческой природы. В конце представления Воланд приходит к выводу: "Ну что же... они — люди как люди. Любят финансы... и милосердие иногда стучится в их сердца... обыкновенные люди... в общем, напоминают прежних... квартирный вопрос только испортил их...". Воланд точно определяет "кто есть кто": Степа Лиходеев, известный человек в культурном мире Москвы, - бездельник, развратник и пьяница; Никанор Иванович Босой- взяточник; Фокин, буфетчик "Варьете",- вор; барон Майгель, служащий одной из контор, - доносчик, а "тщательно маскирующийся под пролетария" поэт А. Рюхин - закоренелый лицемер.
Но вечное стремление к добру неодолимо двадцать веков, а олицетворение добра и любви - Иисус Христос - жив в душах людей. Мастер, главный герой романа, создает роман о Христе и Пилате. Христос для него — это мыслящая и страдающая личность, бескорыстно служащая людям. Мастер пытается проникнуть в глубину веков, чтобы разобраться в вечном. Истина открылась ему, и он шагнул навстречу добру, чтобы выполнить то, зачем он пришел на землю, - написать роман об Иисусе Христе. Но такой герой не впишется ни в один социальный заказ, а сам автор всегда будет считаться врагом общества. Литературные критики буквально набросились на него. Увы, мир оказался таким, каков он есть. И лишь Сатана оказался раздать всем по заслугам.
Мастер уходит от людей. Но на земле у него остался ученик и роман, которому суждена долгая жизнь. И тот самый роман служит нам постоянным напоминанием о том, что наши нравственные проблемы предстоит решать нам самим. Борьба добра и зла продолжается...
Заранее