Тарас Бульба — головний герой повісті М. В. Гоголя — був "одним з числа корінних, старих полковників" і зміст свого життя бачив у боротьбі за незалежність Батьківщини. У своїх товаришах, козаках, він цінував хоробрість, сміливість. Коли сини Тараса, Остап і Андрій, повернулися додому з бурси, Тарас, не давши їм погуляти досхочу, побути з матір'ю, поспішив вирушити на Січ. Будучи за характером впертим і запальним, Тарас був твердо переконаний, що справжнім козаком, істинним воїном можна стати тільки в Запоріжжі, тільки там можна опанувати дійсну військову школу й науку.
Дуже гірко Тарасові, що один з його синів, Андрій, став зрадником. Але ж як пишався він синами! І гарні, і безстрашні, і вмілі! Але не побачив хоробрий отаман червоточинки у своєму синові. А довідавшись про зраду Андрія, сам його і вбив.
Тарас Бульба — сміливий і передбачливий отаман. Він піклується про побут козаків свого куреня і навіть в останні хвилини свого життя думає й хвилюється за них, кричить, щоб забирали човни й змогли втекти від погоні. Дуже високо цінував Тарас почуття товариства, засуджував тих козаків, хто міг залишити в біді товариша.
У героїчній боротьбі з ворогами Тарас проявляє гарячу любов до Батьківщини, беззавітну хоробрість, ненависть до ворогів.
Мужньо переносить Тарас страшні муки й смерть. І по праву ми вважаємо Тараса Бульбу народним героєм: він боровся за незалежність народу, вірив у його сили, міцно пов'язаний з ним одним бажанням, однією мрією: "Нехай же цвіте Російська земля!"
Вскоре после окончания "Бориса Годунова" Пушкин задумал создать ряд новых драматических произведений на сюжеты из самых разных исторических эпох и жизни разных народов. Еще во время ссылки в Михайловском в его творческом сознании возникли замыслы нескольких пьес. Три из них получили необычайно стремительное воплощение: за две недели Пушкиным были окончены "Скупой рыцарь", "Моцарт и Сальери", "Каменный гость" и еще через день четвертая из "маленьких трагедий" — Пир во время чумы". Если в "Борисе Годунове" Пушкина преимущественно интересовали большие исторические события, "судьба народная", то в "маленьких трагедиях" поэт сосредоточивается на "судьбе человеческой" — глубочайшем психологическом анализе человеческой души, охваченной всепоглощающей, но эгоистической и потому разрушительной страстью: скупостью, завистью, чувственностью. В качестве носителей этих страстей Пушкин берет натуры незаурядные, людей большого ума, огромной силы воли. Но поскольку страсти, ими владеющие, носят резко индивидуалистический, сугубо эгоистичный характер, они неизбежно влекут их на стезю злодейств и преступлений. Скупой рыцарь воздвигает здание своего бесплодного могущества страшной ценой человеческих слез, крови и пота. Сальери — этот "жрец" "чистого искусства", страстно любящий музыку, однако не ради того, что она несет людям, а ради нее самой, — злодейски убивает Моцарта, тщетно пытаясь оправдать в своих собственных глазах это убийство тем, что оно якобы осуществляется во имя восстановления попранной справедливости, во имя искусства. В то же время именно незаурядность натуры сообщает образам Скупого рыцаря и Сальери подлинно трагическую силу. Особенно выразителен образ барона Филиппа. Ужасающая — "демоническая" — фигура средневекового рыцаря-ростовщика с его беспощадностью, попранием в себе всех человеческих чувств и стремлений, ненасытной алчностью, безумными мечтами о безраздельном господстве над миром вырастает в зловещий образ-символ: олицетворение "века-торгаша", как Пушкин назвал свою современность. Главный герой "Каменного гостя" — легендарный испанский соблазнитель — является одним из так называемых вечных литературных образов, который подвергался неоднократной разработке в различных литературных произведениях и до и после Пушкина. Тем рельефнее выступает оригинальность и своеобразие пушкинской трактовки характера Дон Гуана. Его герой, любящий жизнь и ее наслаждения и смело играющий со смертью, веселый, предприимчивый, беспечно-дерзкий и всегда влюбленный, вызывает невольную симпатию, и не только со стороны обольщенных им женщин. При всей мужественности Дон Гуана есть в нем и какая-то пленительная детскость. "Я счастлив! Я счастлив, как ребенок!" — в восторге восклицает он, добившись у Анны согласия на свидание. Однако в своем беспечном и бездумном эгоизме, в готовности обнять весь мир только потому, что сам он чувствует себя до краев переполненным счастьем, Дон Гуан совершает тягчайшее нравственное преступление: зовет статую убитого им Командора прийти к дому своей вдовы и стать у двери на часах, пока он, его убийца, будет наслаждаться ее ласками. Так вскрывается Пушкиным глубочайшая аморальность эгоистического донжуанства. Пафос четвертой "маленькой трагедии" — "Пира во время чумы" — торжество человеческого духа над смертью. В песне Мери с исключительной силой выражена чистота и самоотверженность большого женского чувства. Гимн председателя пира — Вальсингама исполнен упоения борьбой, непреклонного мужества, смело бросающего вызов всему, что грозит человеку гибелью. Но перед лицом смертельной угрозы Вальсингам, как и Дон Гуан, становится на путь эгоистических, чувственных услад, особенно обостряемых близостью смерти. И в этой "маленькой трагедии" нет никакого морализирования. Вальсингам отклоняет традиционную (религиозную) стезю: не идет за священником. Но "глубокая задумчивость" председателя, которой завершается "Пир", особенно знаменательна.
В iсторiï украïнськоï культури є чимало недослiджених сторiнок, нерозкритих таємниць. Про поетесу та спiвачку Марусю Чурай ще в минулому столiттi в Украïнi ходило чимало переказiв та легенд, якi дають пiдстави стверджувати, що ця чудова пiснярка - особа iсторична. У центрi роману "Маруся Чурай" Лiна Костенко поставила психологiчний образ Марусi, обдарованоï дiвчини, яка палко любить свою землю, i любов та бринить у кожнiй Марусинiй пiснi. Їï серце сповнюється гордiстю, коли чує своï пiснi у виконаннi козакiв. Маруся - вiрна дочка свого народу, i свiй талант вона вiддає народовi. Створенi нею пiснi надихають козакiв на боротьбу з ворогом, змiцнюють дух, утверджують нацiональну гiднiсть: Коли в похiд виходила батава - Їï пiснями плакала Полтава... Це дiвчина не просто так, Маруся, Це - голос наш. Це - пiсня. Це - душа! Благородство i чистота душi постають i в особистому життi Марусi. Для неï кохання i зрада - несумiснi поняття. Навiть бiль i розчарування у Грицевi не зробили ïï анi озлобленою, анi черствою. Маруся, переконавшись, що ïï "любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землi", навiть спiвчуває хлопцевi: Бiднесенький, намучився зi мною... Гукав мене, а я вже не озвалась. сказала: вибирай. А в нього ж серце навпiл розривалось. А вiн Бобренко. Вiн же не Чурай. Менi подобається те, що Маруся цiнує в життi речi, якi справдi того вартi. Це перейняла дiвчина вiд батькiв, якi мали "незглибимi душi". У любовi, у подружньому життi вона хоче бути схожою на своïх батькiв, Маруся завжди мрiяла: "...я колись, як виросту, i в мене буде отака любов!" Маруся хоче побудувати свою сiм'ю на взаєморозумiннi та повазi одне до одного, на довiрi та любовi: "Мене потрiбно любити". Маруся розумiє важливiсть свого поетичного таланту. Вона прагне до дiï, любить рiдний край, шанує культуру, уболiває за щастя i процвiтання украïнського народу. Розповiдi дяка про минуле iсторичне показали Марусi тяжкi страждання людей вiд вiйн i лихолiть. Вона забуває про власний бiль, осмислює своє призначення як пiснетворця: Звитяги нашi, муки i руïни безсмертнi будуть у ïï словах. Вона ж була як голос Украïни, що клекотiв у наших хорогвах!
Тарас Бульба — головний герой повісті М. В. Гоголя — був "одним з числа корінних, старих полковників" і зміст свого життя бачив у боротьбі за незалежність Батьківщини. У своїх товаришах, козаках, він цінував хоробрість, сміливість. Коли сини Тараса, Остап і Андрій, повернулися додому з бурси, Тарас, не давши їм погуляти досхочу, побути з матір'ю, поспішив вирушити на Січ. Будучи за характером впертим і запальним, Тарас був твердо переконаний, що справжнім козаком, істинним воїном можна стати тільки в Запоріжжі, тільки там можна опанувати дійсну військову школу й науку.
Дуже гірко Тарасові, що один з його синів, Андрій, став зрадником. Але ж як пишався він синами! І гарні, і безстрашні, і вмілі! Але не побачив хоробрий отаман червоточинки у своєму синові. А довідавшись про зраду Андрія, сам його і вбив.
Тарас Бульба — сміливий і передбачливий отаман. Він піклується про побут козаків свого куреня і навіть в останні хвилини свого життя думає й хвилюється за них, кричить, щоб забирали човни й змогли втекти від погоні. Дуже високо цінував Тарас почуття товариства, засуджував тих козаків, хто міг залишити в біді товариша.
У героїчній боротьбі з ворогами Тарас проявляє гарячу любов до Батьківщини, беззавітну хоробрість, ненависть до ворогів.
Мужньо переносить Тарас страшні муки й смерть. І по праву ми вважаємо Тараса Бульбу народним героєм: він боровся за незалежність народу, вірив у його сили, міцно пов'язаний з ним одним бажанням, однією мрією: "Нехай же цвіте Російська земля!"