витя – главный герой автобиографического рассказа в. п. астафьева «конь с розовой гривой», мальчик, рано потерявший мать и живущий с бабушкой и дедушкой в сибирской глубинке. несмотря на то, что времена были трудные, мальчик был всегда сыт, обут и ухожен, так как бабушка с дедушкой о нем хорошо заботились. он водил дружбу с соседскими мальчишками, левонтьевскими . бабушке это не нравилось, так как они были плохо воспитаны, жили несолидно и много хулиганили.
однажды бабушка отправила его за , пообещав продать их в городе и купить на эти деньги «пряник конем» с розовой гривой из глазури. витю эта новость обрадовала и он изо всех сил пытался собрать побольше земляники в туесок. сопровождавшие его левонтьевсние по дороге передрались, съели все свои ягоды и заставили витю поступить также. он боялся гнева бабушки, но не хотел показаться жадным. в итоге, чтобы спасти себя от гнева бабушки, он по совету накидал в туесок травы и прикрыл единичными .
на следующее утро бабушка, ничего подозревая, отправилась в город. тем временем витя с друзьями отправился рыбачить. он хотел рассказать бабушке правду, но не успел, так как она слишком рано уехала. на реке они увидели лодку бабушки, откуда она грозила ему кулаком. придя домой, он забился в кладовке и не выходил. витя сожалел о своем поступке и вспоминал мать, которая тоже однажды отправилась в город с и утонула в реке. вскоре пришел дедушка и посоветовал ему поговорить с бабушкой, признаться во всем и просить прощения. витя так и поступил. несмотря на то, что она на него злилась, пряничного коня все же купила. это мальчик запомнил на всю жизнь.
Одним із найпоетичніших образів "Слова..." є образ Ярославни, юної дружини князя Ігоря.
Ярославна, вирядивши в небезпечний похід чоловіка, який стояв на чолі Руського війська, з тривогою чекає звістки від нього. Дізнавшись про поразку Ігоревого війська, Ярославна, як і всі жінки руські, тужить за полеглими, оплакуючи не тільки полонення Ігоря, а й загибель його воїнів. Поразка і полон Ігоря, криваві рани на його тілі — це не лише її особисте горе, це горе всього руського народу, яке пекучим болем відгукується в її душі.
Ярославна, сумуючи, квилить, мов чайка, вона, як би змогла, полетіла б пташкою до любого чоловіка, щоб, знаходячись поруч з ним, полегшити його страждання. Тоді б вона, омочивши рукав у Каялі, витерла б кривавії рани на дужому тілі князя.
У відчаї княгиня звертається до сил природи: вітру, Дніпра-Славутича і світлого сонця. Плачучи у Путивлі на забороні, Ярославна докоряє вітрові:
Чому мечеш ти хановськії стріли
На своїх легесеньких крильцях
На моєї лади воїв?
Було б йому віяти вгорі під хмарами або леліяти кораблі на синім морі. А він розвіяв її веселощі по ковилі.
Звертаючись до великого Дніпра-Славутича, Ярославна благає його, заступника руських воїнів, принести на хвилях князя, щоб вона не посилала своїх сліз на море.
Звертаючись до сонця, Ярославна і йому, плачучи, докоряє, бо воно своїм гарячим промінням немилосердно посилювало спрагу руських воїнів, які три дні билися у безводному степу.
Ярославна так невимовно страждає, так пристрасно благає сили природи про до що, здається, вони почули її і відгукнулися:
Ігореві князю Бог путь явить
Із землі Половецької
На землю Руськую
К отчому золотому столу.
Поетичний образ Ігоревої дружини Ярославни, що чайкою квилить на забороні в Путивлі, є одним з найпривабливіших жіночих образів світової літератури, а в східнослов'янській є першим за часом створення досконалим художнім образом жінки.
Образ Ярославни приваблює людяністю, задушевністю і разом з тим патріотизмом, вражає внутрішньою красою, красою вірності.