Скалдите план по тексту Визначною пам’яткою історії та культури є пам’ятник Богдану Хмельницькому в Києві. Це, по суті, єдине, що матеріально увічнює пам'ять про гетьмана. Могили його немає. Через сім років по смерті Хмельницького шляхетське військо захопило на якийсь час Суботів. Тоді й було навмисно викинуто з домовини кістки ненависного ворогам полководця. Безсилі перемогти живого, вороги позбиткувалися з мертвого. Ідею спорудження пам’ятника Богдану Хмельницькому вперше висунув у тридцяті роки минулого сторіччя видатний історик, перший ректор Київського університету Михайло Максимович. Місце для встановлення пам’ятника вибране не випадково. Саме тут, на майдані проти Софійського собору, після перемоги під Пилявою та Зборовом зустрічали свого славного гетьмана кияни. Роботу над пам’ятником було доручено славетному скульпторові Михайлу Микешину. Митець задумав багатофігурну композицію, проте здійснити задум не вдалося через брак коштів. Пам’ятник має чималі розміри. Висота бронзової кінної статуї – більше 10 метрів. Її встановлено на високому гранітному п’єдесталі, що імітує дикий неотесаний камінь (постамент спроектовано київським архітектором В.Ніколаєвим). Гарцює неспокійний кінь. Міцною і вправною рукою стримує його полководець. Упевнено тримається він у сідлі, силою налито його могутню постать. Лівою рукою придержує гетьман кінський повід, правиця стискає булаву – символ гетьманської влади. Докладно й ретельно зобразив скульптор одяг Хмельницького: козацький жупан, свиту, шаровари. Поблискує бронзою на боці шабля. Погляд приковує лице гетьмана – настільки виразним зробив його скульптор. Глибокі зморшки перерізали високе чоло. Ще суворішим немолоде обличчя гетьмана роблять довгі козацькі вуса. Тяжка задума на чолі, втома й неспокій в очах. Незмірно тяжкою є відповідальність за людські життя, за долю народу. Ще здалеку пам’ятник чітким силуетом вимальовується на тлі неба. Чудово гармонує кінна статуя з обрисами Софійського собору, що височіє неподалік
благородное, кроткое, нежное,
благоуханное и грациозное во
всяком чувстве Пушкина
В.Г.Белинский
Незадолго до смерти Пушкин написал произведение "Я памятник себе воздвиг нерукотворный..." Лирическим героем данного стихотворения является сам автор. Сюжет стихотворения составляет его судьба, осмысленная на фоне исторического движения. Каждый поэт задумывается о своем месте в этом мире, об отношениях с обществом, с его читателями. Он хочет быть уверен в том, что его творчество не было напрасным, что память о нем сохранится: "Нет, весь я не умру..." Пушкин как бы подводит итог своему творческому пути.
В этом стихотворении раскрыта тема поэта и поэзии, проблема поэтической славы, преодоление смерти через известность. Поэт гордился тем, что его поэзия была свободной: "Что в мой жестокий век восславил я свободу..." Он писал не ради славы, а считал, что: "Поэзия-это бескорыстное служение во имя человечества".
Это стихотворение можно представить в ярких и серых тонах, потому что, с одной стороны, создана торжественная атмосфера, радость того, что искусство будет жить вечно: "К нему не зарастет народная тропа", а с другой стороны, это же является его последним словом, концом творчества Пушкина.
По своей теме и построению стихотворение А.С.Пушкина близко к стихотворению Державина "Памятник" и Квинта Горация "Я воздвиг памятник", но Пушкин отступил от прежних образов. Произведение наполнено безграничной любовью к России, к читателю, верой в могущество поэтического слова, осознанием выполненого долга перед народом.
Я считаю, что творчество Пушкина - это неисчерпаемый источник, который дает духовные знания не одному поколению людей. Оно открывает добрые чувства осознавать и любить жизнь.