Пропущено слово Антитеза.
“Шинели” охватывает все грехи сытого бездушного мира, заставляет читателя оглянуться вокруг и заметить тех, кто так же “мал и беззащитен”, как главный герой. Основная мысль повести – протест против бездуховности общества, против порядков, которые унижают человека морально, материально и физически.
То, чему учит нас произведение: как нельзя относиться к ближнему своему. Идея у Гоголя в том, чтобы показать бессилие маленькой личности перед огромным миром людей, которые безразличны к чу
В “Шинели” анализ произведения невозможен без предыстории, которая подтолкнула автора к созданию произведения. Некто П. В. Анненков в своих воспоминаниях отмечает случай, когда в присутствии Николая Васильевича Гоголя был рассказан “канцелярский анекдот” про мелкого чиновника, потерявшего своё ружьё, на покупку которого он долго копил средства. Все нашли анекдот очень смешным, а писатель помрачнел и глубоко задумался, это было в 1834 году. Спустя пять лет сюжет всплывёт в гоголевской “Шинели”, художественно переосмысленный и творчески переработанный. Такая предыстория создания кажется очень правдоподобной.
Важно отметить, что написание повести давалось писателю тяжело, возможно, играли роль какие-то эмоциональные, личные переживания: закончить её он смог только в 1841 году, благодаря давлению М. В. Погодина, известного издателя, историка и учёного.
В 1843 году повесть была опубликована. Она относится к циклу “Петербуржских повестей”, становится заключительной и самой идейно насыщенной. Имя главного героя автор менял на протяжении работы над произведением Тишкевич – Башмакевич – Башмачкин).
Произведение построено таким образом, что мы прослеживаем всю жизнь главного героя, начиная от момента рождения (где упоминается история о том, почему его назвали Акакием) и до самой трагической точки – смерти титулярного советника.
Сюжет построен на раскрытии образа Акакия Акакиевича, его столкновением с общественными порядками, властью и безразличием людей. Проблемы ничтожного существа не волнуют сильных мира сего, его жизнь, и даже смерть никто не замечает. Только после гибели справедливость восторжествует в фантастической части повествования – о ночном призраке, отбирающем шинели у прохожих
Згідно з автобіографічним твором «Скорботні елегії», Овідій народився в забезпеченій провінційній сім'ї вершницького стану. Із братом Луцієм, який був на рік старший, спочатку навчався в граматичній школі в Римі, а потім отримав звичайну для того часу риторичну освіту. Виявивши непересічні здібності до риторики, займався політикою: був одним з нижчих міських урядників у колегії тріумвірів, а опісля, членом судової колегії децемвірів. Проте потяг до віршування узяв верх: став членом гуртка Марка Валерія Мессали, мав нагоду зустрітися з Вергілієм на декламуванні Горацієм його віршів, підтримував дружні зв'язки з Секстом Проперцієм й Тібуллом. Освіту завершив у Афінах, після чого здійснив подорож східним Середземномор'ям з поетом Емілієм Макром, а потім до повернення в Рим побував на Сицилії. грудні 8 року н. е. імператор Октавіан Август несподівано заслав поета у Томи — грецьку колонію біля гирла Дунаю (нині сучасне місто Констанца на території Румунії). Причинами для вигнання були «образа та помилка»: «образою» стала поема «Мистецтво кохання», яка з'явилась вісьмома роками раніше, що сам поет підкреслював неодноразово — вихід поеми випадково збігся зі скандалом, пов'язаним з подружньою невірністю дочки імператора Юлії. Проте натяк Овідія, в чому полягала «помилка», залишився нерозгаданим. Був якийсь безпосередній привід, щось «ненароком побачене», можливо, якийсь факт, що компрометував Августа або його сім'ю. Дослідники вважають, що Овідій був довіреною особою в любовному зв'язку Юлії, інші — що він був утаємничений у династичні інтриги, з метою позбавити Тиберія, сина імператриці Лівії від попереднього шлюбу, прав спадкоємця.
Коли це сталося, Овідій перебував на острові Ельба. Невідомо, чи відбувався якийсь суд, можливо, таємний. Проте майно поета не конфісковано і його третя дружина Фабія, рідня імператора, залишилась у Римі, щоб домогтися помилування. Перед від'їздом вигнанець спалив «Метаморфози», хоча саме цей твір поет вважав запорукою свого безсмертя, своїм пам'ятником; на щастя, друзі зберегли копії твору. На засланні лише віра у відданість дружини та сподівання на милість імператора слугували Овідію єдиною втіхою. Після смерті Августа у 14 році н. е., з'явилась надія на швидке звільнення, проте у Тиберія, до якого поет звертався через його племінника Германіка, розуміння не знайшов через недовіру Тиберія до Германіка. Під кінець життя Овідій, вочевидь, змирився з долею.
Пояснення:
Где у тебя пропуск, там АНТИТЕЗА