Jndtn
Объяснение:
Пословица, взятая Пушкиным в качестве эпиграфа ко всей повести, обращает внимание читателя на идейно-нравственное содержание произведения: одна из важнейших проблем‚«Капитанской дочки» — проблема нравственного воспитания, формирования личности Петра Андреевича Гринева, главного героя повести. Эпиграф представляет собою сокращенный вариант русской пословицы: ‹«Береги платье снову, а честь смолоду» . Полностью эту пословицу вспоминает Гринев-отец, напутствуя сына, отправляющегося в армию.
Судьба Владимира Дубровского непроста. Он сын поручика гвардии, рано оставшийся без матери. С детства воспитывался в кадетском училище. Однажды молодому корнету приходит известие о том, что отец его тяжко болен, а их родовое имение переходит во владение Троекурову, для которого крестьяне были всего лишь рабами, с которыми можно обходиться, как заблагорассудится. Владимир же, напротив, исполнен дворянской чести и достоинства, а к крепостным относится по-человечески.
Получив отпуск, молодой Дубровский мчится домой к отцу, однако вскоре после его приезда тот умирает. Чтобы родной дом не достался врагу, Владимир его поджигает. Крепостные, не пожелавшие переходить к Троекурову, уходят за Дубровским в лес. Чтобы их прокормить, дворянину приходится стать разбойником.
Неудивительно, что он мечтает о мести, но пока ждет удобного момента, влюбляется в Машу - дочку Троекурова. Любовь заставляет его отказаться от своих планов. Однако все усугубляется тем, что Машу насильно выдают замуж за пожилого князя. Дубровский всячески старается девушку от этого замужества, но ему это не удается.
Люди Дубровского окружают Машину карету во время переезда в имение мужа, но она отказывается от его объясняя свое решение данной клятвой. Спустя какое-то время отряд Дубровского попытались окружить власти, но, к счастью, безуспешно. После этого он распускает банду и уезжает за границу.
Думаю, эта повесть заставляет задуматься, но не о любви, а о понимании чести, благородства, о справедливости и продажном правосудии. Ведь романтический налет в произведении скрывает под собой жестокую реальность тех времен. Богатый и необремененный честью дворянин мог с легкостью лишить неугодного человека всего. Он, как помещик, имел полную власть над крепостными, а также над менее влиятельными соседями.
«Слово про Ігорів похід» («Слово о полку Ігореві, Ігоря сина Святославля, внука Ольгова»), героїчна поема кін. 12 в., поетичний твір невідомого автора княжої доби.
Історія твору. Ориґінал твору відкрив граф. А. Мусін-Пушкін, відкупивши його в архимандрита Ярославського манастиря Йоіля 1791, і видав друком у Петербурзі 1800, при співпраці знавців палеографії М. Малиновського і М. Бантиша-Каменського. Сам рукопис і більшість друкованих примірників «С.» згоріли під час моск. пожежі 1812. Брак ориґінального списка викликав уже на поч. 19 в. появу т. зв. скептиків, які вважали «С.» пізнішим фальсифікатом (О. Сенковський, М. Каченовський, І. Давидов, І. Бєліков й ін.). До новіших скептиків належали франц. славісти Л. Леже і А. Мазон, (який автором «С.» уважав Бантиша-Каменського, пізніше Йоіля), останнім часом А. Зімін у Росії та ін. Переважає думка про безпідставність усіх закидів зфальшування, до цього чимало спричинилися різні знахідки. Ще 1818 К. Калайдович знайшов у псковському Апостолі 1307 приписку запозичену з «С.», 1829 Р. Тимковський видав список «Задонщина», що була наслідуванням або, як писав М. Сперанський, пляґіятом «С.».
Вже ранні дослідники відкрили зв'язок «С.» з укр. нар. поезією, особливо М. Максимович. У 19 в. над «С.» працювало багато дослідників: з росіян М. Тіхонов, П. Вяземський, В. Міллер, О. Веселовський, Е. Барсов; з українців, крім М. Максимовича, О. Потебня, О. Огоновський, П. Житецький. Широко поставлене дослідження «С.» у 20 в., існує понад 700 поважних праць про «С.» різними мовами, у тому ч. праці укр. дослідників В. Перетца, М. Грунського, на еміґрації Д. Чижевського, О. Пріцака й ін. З другої пол. 1930-их рр. наук, вивчення «С.» в УССР припинене й обмежене тільки рос.-мовними дослідженнями в заряді АН СССР.
Через відомі політ. умови перед у дослідах над «С.» вели рос. вчені. Зваживши, що мова, якою написано «С.», в основі староруська літ., поему зараховують до своєї літератури українці, білоруси і росіяни. Проте ніхто з поважних учених не заперечує, що поема постала на Україні і що багато її мовних і поетичних засобів мають яскраво укр. характер. У 1920-их рр. М. Скрипник домагався визнати приналежність «С.» лише до укр. літератури.