поистине образа повествователя как такового не существует, эта роль принадлежит самому автору. как известно, н. с. лесков – противник самодержавия, он выступал за демократию, за свободу народа, независимость рабочих. в этом и заключается главная роль повествователя, который проводит нас по тропам , знакомит с императорами. поскольку н. с. лесков пытался найти среди людей; среди простого народа положительного героя, естественно, посредством этого героя он пытается обличить самодержавную власть. александра павловича он показывает слишком ласковым, общительным – «всегда имел междоусобные разговоры со всякими людьми, жена после его смерти потеряла всякий смысл к жизни, лишь отвечала, усмехнувшись: „не вдовье это дело“.» николай павлович – слишком уверен в своем народе, слишком доверяет ему и, несмотря на свой высокий чин, может запросто разговаривать, обнимать и целовать бедняков, когда они не подводят и выполняют требования государя.
повествователь показывает не только жизнь власть имущих, но и главного героя рассказа – тульского косого левшу, редкостного мастера. конечно, жизнь у него не сахар: «выдраны волосья при ученье», сам «в опорочках, одна штанина в сапоге, другая мотается, а озямчик старенький, крючочки не застегаются, порастеряны, а шиворот разорван…»
но у него имеются черты характера, любимые автором: трудолюбие, любовь к родине, к своим родителям, чувства патриотизма, гордости за свою страну, за свой многочисленный, многострадальный народ. н. с. лесков обладал всеми этими качествами, потому ему так близок и понятен главный герой рассказа.
18 червня «колишній художник» Шевченко, тепер «рядовий» 5 лінійного батальйону Оренбурзького Корпусу, виїхав з Оренбургу до місця нової «служби», до фортеці Орської, де стояв батальйон. До Орської від Оренбургу було 280 кілометрів. Шевченко мав гроші й протекцію і міг собі найняти коні. По дорозі, що її відбув у п’ять разів повільніше, ніж з Петербурґу до Оренбурґу, міг придивитися докладно до нового краю, що надовго мав для нього бути «незамкнутою тюрмою». Враження свої пізніше описав. Під час цієї подорожі в ньому прокинувся дух мандрівника-краєзнавця. Радів, побачивши єдине на дорозі «село, вкрите зеленню». Була це Островна – слобода, заселена українськими колоністами. До сліз зворушив його вигляд тієї типової української степової оселі, «що так живо нагадувала йому його прекрасний рідний край»; тут він «потішив… душу свою рідною розмовою».
У Губерлі, передостанній станції перед Орською, милувався мальовничими Губерлинськими горами. Наступного дня кілька годин підіймався на Губерлинський хребет, звідки відкрився вид на пустельний степ, а по останній станції Подгорная треба було підійматися на нове плоске узгір’я другого ланцюга цих гір. З узгір’я побачив уже він «пустелю, що від неї душа холонула». Здалася йому та пустеля «розкритою могилою», що «ладна його живцем поховати». Вдивляючись у «сумну панораму», «помітив серед неї біленьку плямочку, оточену червонорудою стрічкою». Це була Орська фортеця. Під’їжджаючи ближче до неї, думав, «чи співають пісні в цій кріпості, і ладен був Бог-зна на що закластися, що не співають. При такій декорації можлива тільки тиша, що її переривають тяжкі зітхання, а не голосні пісні». Виявилося, що «біла плямка – це невеличка мурована церква на горі, а червоноруда стрічка – то були дахи урядових будинків, а саме – казарма, цойґгавзи тощо».