ответ Роман М.Ю. Лермонтова «Герой нашего времени» - один из первых русских психологических романов. Через образ главного героя романа, Григория Александровича Печорина, автор передает основные черты своих современников. Хотя важно отметить, что это не заурядная личность, а человек выдающийся, даже в чем-то исключительный.
Роман состоит из нескольких повестей, расположенных не в хронологическом порядке, а следуя логике раскрытия характера главного героя. В каждой из частей произведения Печорин поворачивается к нам новой стороной своего характера, каждый раз нами постигается новая глубина натуры героя.
Так, в повестях «Бэла» и «Максим Максимыч» мы видим Печорина глазами разных людей. В «Бэле» о главном герое рассказывает пожилой штабс-капитан Максим Максимыч, которому Печорин приходился приятелем. В главе «Максим Максимыч» мы видим главного героя глазами рассказчика, странствующего офицера.
В той и другой повести Печорин совершает поступки, вызывающие неоднозначную оценку у других героев и у читателя. Так, в «Бэле» герой, увлекшись молодой черкешенкой, крадет ее из семьи и влюбляет в себя. Печорина пленила дикая красота и необузданный нрав Бэлы, так отличавшейся от красавиц высшего света. Однако скоро Печорин остыл к девушке, убедившись, что «любовь дикарки немногим лучше любви знатной барыни; невежество и простосердечие одной так же надоедают, как и кокетство другой». Героя совсем не остановило, что черкешенка страстно его полюбила, что девушке нельзя было возвратиться в свою семью, что он разбил ей жизнь. Неудивительно, что в конце повести Бэла погибает. Мне кажется, что для девушки смерть от ножа Казбича была единственным выходом. Меня поразило то, что для Печорина Бэла была просто очередной игрушкой. Она быстро надоела герою, и тот позабыл девушку, выбросив ее, как увядший цветок.
В главе «Максим Максимыч» эгоизм и высокомерие Печорина раскрывается еще с одной стороны. Герой очень холодно и надменно ведет себя с Максим Максимычем, под началом которого он долгое время служил на Кавказе. Старый штабс-капитан был очень рад известию о приезде Григория Александровича, готовился встречать его с распростертыми объятиями. В ответ на это Печорин открыто показывает штабс-капитану свое безразличие. Он не ответил на приглашение старого приятеля. При встрече с ним был очень холоден, чем смертельно оскорбил доброго Максима Максимыча.
Я считаю, что главным пороком Печорина был его невероятный эгоизм. Из-за этого порока герой мог погубить человека, мог сломать жизнь, смертельно обидеть искренно расположенного к нему приятеля. Мне кажется, что главы «Бэла» и «Максим Максимыч» в одинаковой степени раскрывают этот порок главного героя. Поэтому у меня Печорин вызывает равное осуждение и в той, и в другой части романа.
В Країні Сонячних Зайчиків
Дід Маноцівник
Я мушу спитати тебе по секрету одну річ (щоб ніхто не чув):
— Як ти ставишся до рудих? Так, так, до рудих і веснянкуватих?.. Це для нас дуже важливо…
Ні, ні, я нічого не думаю, але, знаєш, трапляються іноді такі, що ото бігають за рудим хлопчиком або дівчинкою і дражняться противними голосами: "Рудий!", "Рудько!", "Пожежна команда!..".
Але тепер я знаю, що ти не такий, що ти справжній молодець і тебе спокійно можна вести у надзвичайну країну Ластовинію.
Ходімо!
Ось вона перед тобою — лежить на березі моря-океану, серед дрімучих лісів, синіх гір та золотих долин… Бачиш, які чепурненькі біленькі хати, які квітучі садки, яке дивовижне місто з візерунчастими вежами!.. Чудова казкова країна. І незвичайна.
Жителі її — ластовини — геть усі руді й веснянкуваті. Веснянкуваті чоловіки й жінки, веснянкуваті дідусі й бабусі, веснянкуваті діти. І не лише люди — звірі й птахи в цій країні також веснянкуваті: веснянкуваті коні й веснянкуваті корови, веснянкуваті горобці й ворони, веснянкуваті слони, ведмеді й крокодили, веснянкуваті кицьки й собаки. Мало того — навіть комарі й мухи веснянкуваті. (Тепер ти розумієш, чому я тебе питав, як ти ставишся до рудих і веснянкуватих?)
Люди в Ластовинії тихі, мирні й працьовиті. Ластовини здавна любили трудитися. Вони вирощували чудові садки, що родили всі ягоди й фрукти, які тільки є на світі. В цих садках росли навіть такі дерева, яких не було більше ніде, — цукеркові дерева, що двічі на рік рясно вкривалися смачними шоколадними цукерками.
Ластовини дуже любили дітей, тому й саджали ці дерева на втіху та радість малятам.
І, певне, саме тому в столиці Ластовинії Рудограді найбільшою і найважливішою спорудою, що стояла в самісінькому центрі міста, був величезний цирк. Такий величезний, що вміщав одразу всіх дітей країни.
Щонеділі для маленьких ластовинів там відбувалася грандіозна вистава аж у трьох відділеннях. До пізнього вечора на всю Ластовинію лунали тоді з цирку захоплені вигуки та веселий дитячий сміх. Не тільки діти, а й дорослі ластовини з усіх розваг найдужче любили цирк. Захоплення цирком було в цій країні, так би мовити, національною рисою. До речі, ти, мабуть, звернув увагу, що клоуни в цирку майжезавжди руді. І ти, звичайно, не догадувався, чому це так? Та тому, що клоуни — це ж здебільшого ластовини. Закінчивши циркову школу, найталановитіші коміки роз’їжджалися з Ластовинії по всіх країнах світу — працювати в цирках клоунами.
У Ластовинії вважалося, що найкраща, найкрасивіша і найдобріша людина тоді, коли вона весело й радісно сміється. Жарти й усмішка цінувалися тут понад усе. І найбільшим щастям було — дарувати людям сміх, радість…
Ластовинія завжди була вільною країною. І веснянкуватий народ не знав ні поневолення, ні гнобителів.
Та от одного разу в ластовинську бухту "Будь ласка", гостинно відкриту для всіх мореплавців, несподівано вдерлися чужоземні кораблі з чорними вітрилами. Це прибула військова флотилія з далекої заокеанської країни Хуліганії. Піратська армія хуліганців висадилась на берег і заполонила всю Ластовинію. Хуліганці почали грабувати й розоряти країну, знущатися з її жителів. Вони примусили їх день і ніч працювати і все, що виробляли ластовини, забирали й вивозили за океан, у свою Хуліганію.
Потому что он был очень добрым и заботливым человеком, а все люди которые его окружали были злыми и завистливыми. Они то били его, то издевались, как могли.