Жуль Верн — один із моїх найулюбленіших письменників. У творах французького класика науково-фантастичної та пригодницької літератури мене приваблює не тільки захопливі пригоди головних героїв, а й їх уміння протистояти життєвим негараздам. Особливо вразив мене герой на ім’я Дік Сенд, якого всі поважно називали п’ятнадцятирічним капітаном. Насправді, коли шхуна-бриг «Пілігрим» вирушила для полювання на китів у південних морях, Діку Сенд виповнилося лише п’ятнадцять років, проте він вже мав багатий життєвий досвід. Цікаво, що колись і сам Жуль Верн мріяв про морські подорожі. Відомий навіть такий факт: коли майбутньому письменнику виповнилося дванадцять років, він, одягшись юнгою, пробрався на шхуну «Коралі», що мала відпливати до Індії. Хлопець вже уявляв неосяжні простори Атлантики, невідомі острови, але раптом на кораблі з’явився батько й забрав маленького мандрівника додому. Можливо, коли письменник створював роман «П’ятнадцятирічний капітан», він подумки повертався до тих давніх часів, згадував свою невдалу спробу підкорити морські простори. А згадуючи, вигадав свою так і нездійснену пригоду. Вже на перших сторінках роману ми знайомимося із головним героєм — п’ятнадцятирічним капітаном. Хлопець був сиротою й виховувався у дитячому будинку. Ніхто не знав його справжнього імені, адже Діком його назвали на честь жалісливого перехожого, який знайшов на вулиці малюка. А прізвище Сенд, що перекладається з англійської як «пісок», — на згадку про місце, де його знайдено: «на ріжку піщаної коси Сенді-Гук, що утворює вхід до порту Нью-Йорк у гирлі річки Гудзон». На відміну від своїх однолітків Дік був дуже серйозним і відповідальним. У його очах пломеніла рішучість. Він міг вже-ориймати рішення і доводити свої задуми до кінця. Хлопець рано усвідомив своє становище, тому вирішив попри все стати справжньою людиною. Дік Сенд навчався постійно і не хотів зупинятися на досягнутому.
Этой гармонии она не находит в доме своего мужа: «Да здесь все как будто из-под неволи» . К. отдали замуж юной, судьбу ее решила семья. Тогда она воспринимала это естественно, ведь таков обычай. К. готова подчиняться, но подчиняться с уважением и любовью. Попав к Кабановым, она видит, что уважать и любить ей здесь некого. Со временем в душе К. рождается новое отношение к миру и к себе: «Что-то во мне такое необыкновенное. Точно я снова жить начинаю… » Оно проявляется в ее самостоятельном выборе - любви к Борису. Но эту проснувшуюся любовь религиозная К. воспринимает как страшный грех. Поэтому К. всячески сопротивляется своему чувству, но ей не хватает сил и поддержки: «точно я стою над пропастью… , а удержаться мне не за что» .
