до війни в школі, де навчався костя квітка, малювання і креслення викладав старомодний учитель аполлінарій феактиставіч, на прізвисько циркуль. високий, тонкий, в чорному, ще царських часів сюртуку, аполлінарій феактиставіч зовні насправді відповідав даній йому прізвисько. але найменше цього обтягнутого чорним сукном людини можна було назвати сухим або черствим: він оив старомодним, трохи зарозумілим. але тільки не сухим. предмет свій аполлінарій феактиставіч знав добре, але був надзвичайно м'якою людиною, і цим користувалися не на користь навчання. учні знали: до революції їх учитель викладав в гімназії латину. i хоча інтересу до латині шестикласники, звичайно, не виявляли абсолютно ніякої, проте на уроках аполлінарія феактиставіча часто звучала ця мертва. але красива мова. любителям латинської мови найчастіше прикидався костя. може, йому збудження старого вчителя, який, хвилюючись, вимовляв незрозумілі дзвінкі слова, а можливо, ним керувало звичайне самолюбство, але костя частіше за інших йшов на свідому провокацію. якщо хто-небудь не зробив креслення і передчував неминучу загибель, його незмінним рятувальником був костя. при вході аполлінарія феактиставіча в клас костя, який сидів на першій парті, пускав на обличчя тінь задумі і мрійливості. учитель розкривав класний журнал, але в цей час костя вже сидів з піднятою рукою. отримавши дозвіл висловитися, хлопець ставив питання. старий учитель відривав погляд від класного журналу, і на обличчі його з'являлася посмішка. він, звичайно, здогадувався: немає спрагою знати якесь нове латинське слово горить його юний опонент, але подолати спокусу і не відповісти на питання аполлінарій феактиставіч не міг. той, над ким повис ів меч бути викликаним і йти з кресленнями до столу, на якийсь час був врятований інтерес шестикласників до мови овідія і горація зростав у міру того, як наближалася довгоочікувана хвилина позбавлення - дзвінок на перерву. нарешті повивальний сторожиха дренькала в старий надщерблених дзвінок, і стрижені шестикласники гучної толокою зривалися з місця. аполлінарій феактиставіч з розгубленою посмішкою закривав класний журнал, в який він за весь урок не поставив жодної оцінки учні підростали, заводили зачіски. у десятому класі невгамовний костя вже не дозволяв собі користуватися слабкістю старого вчителя. відносно класу до аполлінарія феактиставіча з'явилося щось нове. це нове, мабуть, можна було назвати прихованою, захованою десь в глибині юнацьких душ повагою до свого вчителя. молодість нарешті оцінила велику, незмінну любов і відданість аполлінарія феактиставіча латині - предмету, який давно можна було забути. цю повагу класу відчував і сам учитель, хоча зовні, здавалося, вона не виявлялася ні в чому. після вдалого креслення, зробленого будь-ким з десятикласників, аполлінарій феактиставіч ставив умільцю п'ятірку, закривав журнал і строгий, серйозний піднімався над класом. -вам потрібно думати не тільки про ці креслення, - заявляв він. - пора вже кожному з вас зробити для себе креслення всього майбутнього життя. але в цьому вам краще мене овідій. аполлінарій феактиставіч починав читати овідія. голос вчителя був слабкий, приглушений, він тремтів і зривався, але учні слухали з прихованим диханням. ніхто не розумів слів латинсько вірша, який пережив багато століть, але все, здається, адчувс потужне, високе почуття, приховане в урочистих рядках. - овідій любив свою землю, як може її любити великий син своєї батьківщини, - надихався старий учитель. - тому його слово буде жити до тих пір, поки буде панувати людина на землі. аполлінарій феактиставіч завжди пояснював овідія зарозуміло, в піднесеному, урочистому стилі. але зараз це старшокласникам
