«Я хочу розуму набратися, щоб не пасти задніх у пристойному товаристві». Учитель філософії. Хочете займемося етикою? Г-н Журден. Етикою? Учитель філософії. Так. Г-н Журден. А про що вона, ця сама етика? Учитель філософії. Вона трактує про щастя життя, вчить людей зменшувати свої пристрасті і … Г-н Журден. Ні, не треба. Я запальний, як сто чортів, і ніяка етика мене не втримає: я бажаю казитися, скільки влізе, коли мене розбирає злість. Невігластво і грубість: «Послухай, якщо ти цю секунду не перестанеш, клянусь, я вліплю тобі такий ляпас, який ще ніхто на світі не отримував ». «Щоб його лихоманка замучила, цього розбійника кравця!» … «Це ще що? Нy і нахаба! ». У цю побутову, звичну для Журдена манеру висловлюватися деколи вклинюються слова іншого характеру, вимовляючи які Журден хочеться похизуватися своєю освіченістю, але, не розуміючи їх значення, вживає невпопад, що створює комічний ефект: «Мовчати, кажуть вам. Обидві ви невігласи. Вам невтямки, які це мені дає пре-ро-га-тиви ». Чесне слово, я й не підозрював, що ось вже більше сорока років говорю прозою. Тяга до дворянства Г-жа Журден: Ти збожеволів на всіх цих примхах, благовірний. І почалося це у тебе з тих пір, як ти здумав водитися з важливими панами. Г-н Журден: У тому, що я займаюся важливими добродіями, видний мій здоровий глузд: це не в приклад краще, чим водитися з твоїми міщанами.
Она несла в руках отвратительные, тревожные желтые цветы. Черт их знает, как их зовут, но они первые почему-то появляются в Москве. И эти цветы очень отчетливо выделялись на черном ее весеннем пальто. Она несла желтые цветы! Нехороший цвет. Она повернула с Тверской в переулок и тут обернулась. Ну, Тверскую вы знаете? По Тверской шли тысячи людей, но я вам ручаюсь, что увидела она меня одного и поглядела не то что тревожно, а даже как будто болезненно. И меня поразила не столько ее красота, сколько необыкновенное, никем не виданное одиночество в глазах! Повинуясь этому желтому знаку, я тоже свернул в переулок и пошел по ее следам. Мы шли по кривому, скучному переулку безмолвно, я по одной стороне, а она по другой. И не было, вообразите, в переулке ни души. Я мучился, потому что мне показалось, что с нею необходимо говорить, и тревожился, что я не вымолвлю ни одного слова, а она уйдет, и я никогда ее более не увижу... И, вообразите, внезапно заговорила она: - Нравятся ли вам мои цветы? Я отчетливо помню, как прозвучал ее голос, низкий довольно-таки, но со срывами, и, как это ни глупо, показалось, что эхо ударило в переулке и отразилось от желтой грязной стены. Я быстро перешел на ее сторону и, подходя к ней, ответил: - Нет. Она поглядела на меня удивленно, а я вдруг, и совершенно неожиданно, понял, что я всю жизнь любил именно эту женщину!
