Всуществует множество сказок, которые интересно читать. все мы читаем сказки и можем выделить самые интересные моменты из них, определенные закономерности, которые будут казаться всем нам самим главными. следует отметить, что в сказках всегда все заканчивается хорошо и позитивно. хорошие герои , плохие герои подлежат перевоспитанию, так что в результате все становятся добрыми, умными и правильными. в то же время интересно задуматься — а сказка возможна в реальной жизни? быть может, человечество когда-нибудь сможет сделать так, чтобы и в жизни было так же, как и в сказке? для ответа на этот сложный вопрос необходимо подвергнуть всю жизнь непростому и комплексному анализу. во-первых, стоит сказать, что человек никогда не менялся за всю человечества. люди остаются такими же, какими они были и 1000 лет назад. никакой эволюции человека сегодня и никогда раньше не было. это позволяет сказать, что человек не меняется. исходя из этого можно сделать уверенный прогноз о том, что человек не будет меняться и в будущем. учитывая то, что главными действующими лицами сказок есть люди, у которых все в итоге получается, можно сказать, что сказка — это на самом деле выдумка, которая никогда не будет реализована в жизнь. впрочем, нельзя отрицать тот факт, что сказки на самом деле важны, даже необходимы для человечества. как правило, потребителями сказок есть представители младшего поколения. детей нужно воспитывать в нормальной обстановке, им надо давать правильные примеры из жизни и . конечно, сказки не могут быть единственным источником всей этой информации, но их место в жизни ребенка должно быть существенным. именно сказки содержат множество полезных для детей примеров из жизни того, как правильно себя ведут люди, которые механизмы общения между людьми должны существовать в нормальном обществе и какие
На головному майдані черга постала ще о п'ятій годині, коли за вибіленими інеєм полями співали далекі півні та ніде не було вогнів. Тоді довкола, серед розбитих будівель, пасмами висів туман, але тепер, о сьомій ранку, розвиднілось, і він почав танути. Уздовж дороги по двоє, по троє підшиковувалися до черги ще люди, яких привабило до міста свято та базарний день.Хлопчисько стояв одразу за двома чоловіками, які гучно розмовляли між собою, але у чистім холоднім повітрі звук голосів здавався удвічі гучнішим. Хлопчисько притупцьовував на місці і дмухав на свої червоні, у саднах, руки, позираючи то на брудну, з грубої мішковини, одежу сусідів, то на довгий ряд чоловіків та жінок попереду.– Чуєш, хлопче, а ти що тут робиш так рано? - мовив чоловік за його спиною.– Це моє місце, я тут чергу зайняв,- відповів хлопчик. – Біг би ти, хлопче, звідси та поступився своїм місцем тому, хто знається на цій справі!– Облиш хлопця, – втрутився, різко обернувшись, один із чоловіків, які стояли попереду.– Я ж жартую, – задній поклав руку на голову хлопчиська. Хлопчик похмуро скинув її. - Просто зважив: дивно це – дитина, так рано, а він не спить.– Цей хлопець знається на мистецтві, зрозуміло? – сказав захисник, його прізвище було Грігсбі. – А як тебе звуть, хлопче?– Том.– Наш Том, вже він плюне як слід, вцілить, правда, Томе?– Авжеж!Сміх покотився людською шеренгою.Попереду хтось продавав гарячу каву у тріснутих чашках. Глянувши туди, Том побачив маленьке жарке вогнище та юшку, що булькотіла в іржавій каструлі. Це була не справжня кава. її заварили з якихось ягід, зібраних на ланах за містом, та продавали по пенні за чашку зігріти шлунок, але мало хто купував – мало кому дозволяла кишеня.Том кинув погляд туди, де черга зникала за зруйнованою вибухом кам'яною стіною.– Кажуть, вона усміхається, – сказав хлопчик.– Еге ж, усміхається, – відповів Грігсбі.– Кажуть, вона зроблена з фарби та полотна.– Правильно. Саме тому і здається мені, що вона не справжня. Та, справжня, я чув, була на дошці намальована, у давню давнину.– Кажуть, їй чотириста років.– Якщо не більше. Коли вже так казати, нікому не відомо, який зараз рік.– Дві тисячі шістдесят перший!– Правильно, так кажуть, хлопче, кажуть. Брешуть. А може, трьохтисячний. Чи п'ятитисячний. Звідки нам знати! Стільки часу самісінька веремія була... І лишилися нам лише уламки...Вони човгали ногами, поволі просуваючись уперед по холоднім камінні бруківки.– Скоро ми її побачимо? – сумовито протяг Том.– Іще кілька хвилин, не більше. Вони обгородили її, повісили на чотирьох латунних стовпцях оксамитову мотузку, все як слід, щоб люди не-підходили надто близько. І затям, Томе: жодного каміння, вони заборонили жбурляти в неї камінням. – Добре, сер.Сонце піднімалось усе вище небосхилом, несучи тепло, і чоловіки скинули з себе вимазані рядна та брудні капелюхи.– А навіщо ми усі тут зібралися? – спитав, поміркувавши, Том. – Чому ми повинні плювати?
оргуменьтировать не смогу я в аргументах не сельна