Михайлик — простий сільський хлопчик, син бідняків. Він дуже допитливий — йому все хочеться знати, до всього дійти своїм розумом або ж довідатися від дорослих. Наслухавшись казок, легенд і розповідей свого діда Дем’яна, любимої ним бабусі, Михайлик бачить світ саме крізь призму цих казок і розповідей. Він любить зорі у високому небі, запах жита в полі і різних трав у лісі, любить слухати перепілку в житі і стук дятла на старій груші… Світ для нього — це дивне видіння, дійсність часто в його схвильованій уяві переплітається з чарівною казкою-мрією чи романтичною легендою. Він чуйно прислухається до бентежних звуків гусей-лебедів у високому весняному небі і з подивом заглядає до гніздечка лісової куріпки, де лежать безпомічні пташенята, Михайлик — талановитий хлопець. Ще в школі він береться за перо письменника, починає писати п’єси. Спочатку Михайлик багато перечитав їх, особливо таких, де є стрілянина. А потім і сам заходів написати п’єсу. Гумористичні сцени весь час перемежовуються з ліричними. Вони пропускаються крізь світосприймання хлопчика, У Михайлика можна багато чого повчитися: селянської ґрунтовності, природної, від батька-матері засвоювання мудрості, щирості й відкритості, усього того, що протистоїть «хворобі віку» — холодноокості. Стельмахів Михайлик налаштований на казкове сприйняття світу, це поетична душа, яку «видіння казки» не раз бере на свої крила. Подорослівши, Михайлик (чия мрія стати письменником таки збулася) мав підстави сказати про пору власного дитинства, як про «по-своєму прекрасний час». Передусім тому, що попри тяжкі нестатки звідав він і радість спілкування з людською дорогою і красою, вбираючи в свою душу отой самий лад хліборобського життя, хай і порушений гострими соціальними катаклізмами.
Главной тематикой творчества Василия Макаровича Шукшина, бесспорно, являлось крестьянство, а главными героями большинства своих произведения Шукшин чаще всего выбирал именно деревенских жителей. Писатель неоднократно подчеркивал, что душевная открытость жителей сел и деревень гораздо заметнее, чем у городских.
Наиболее полно эта душевная открытость отразилась в образе чудика, героя одноименного рассказа 1967 года. Этот образ странного человека занимает значимое место в произведениях Шукшина, однако будет неправильным утверждать, что это основная типовая разновидность шукшинского героя. Творческий мир писателя не исчерпывался данным характером.
В. М. Шукшин явился продолжателем лучших традиций классической русской литературы. Он всегда считал, что главное в жизни русской интеллигенции — стремление людям. И он хотел людям найти правду, сохранить истинные духовные ценности. Герои Василия Шукшина, подобно героям Льва Толстого, проходят путь духовных исканий. Писатель стремится раскрыть суть своих героев в кризисные моменты их жизни, в моменты выбора, разочарования, открытия и самопознания. Нравственные идеалы В. Шукшина воплощаются в характерах героев, унаследовавших все лучшее, что было свойственно русскому человеку. Все они стремятся обрести свое место в жизни страны, найти приложение своим силам. Герой киноповести "Живет такой парень" Пашка Колокольников живет так, как может, не задумываясь о том, как следует жить. Но при этом он полон внимания к людям, его деятельное добро — проявление сердечности. Он вообще живет не разумом, а чувством, и сердце его не обманывает. Иван Расторгуев — это хранитель русской земли. Герои Шукшина постоянно размышляют о вечном, о добре и зле, о смысле жизни, призвании человека. Многие из них склонны к максимализму, не готовы к компромиссам. Поиск истины для них начинается с познания окружающего мира. Самые активные споры начинаются тогда, когда речь заходит о роли и назначении человека в жизни, о его душевных качествах и путях самосовершенствования. Они пытаются все постичь своим умом, познать на собственном опыте. В духовных исканиях героя проявляются его натура, восприятие им действительности. Смысл жизни они видят в гармонии мира и человека. Поп из рассказа "Верую!" становится страстным жизнелюбом, как бы воплощая в себе радость стихийной жизни. По Шукшину, согласие с миром возможно только тогда, когда человек открыт для людей, отзывчив, готов подарить другим часть своей души. Шукшин восхищается героями-фантазерами, эдакими "чудиками", воспринимающими жизнь поэтически, стремящимися наделить ее легендой, наполнить сказкой. Талантливые люди почти всегда щедры. Им тяжело бороться с повседневностью, но они находят опору в любви ко всему живому, к природе. Задача человека — освободиться от эгоизма, тщеславия, мелочности. Но как вернуть прекрасное, если оно утрачено? Шукшинские герои готовы постоянно пребывать в поиске истины. В этих противоречивых поисках, в заблуждениях, трудностях отразилось социальное и историческое состояние русского общества, важнейшие тенденции жизни. В них всегда присутствует жизнеутверждающее начало. С одной стороны — идеал целесообразности, пользы — с другой. При этом все любимые герои В. М. Шукшина ненавидят пошлость, мещанство, корысть. Мерилом ценности в произведениях писа- теля становится реальная жизнь. Отношение человека к жизни — вот основной критерий истинного, главное испытание героя на прочность.
Михайлик — простий сільський хлопчик, син бідняків. Він дуже допитливий — йому все хочеться знати, до всього дійти своїм розумом або ж довідатися від дорослих. Наслухавшись казок, легенд і розповідей свого діда Дем’яна, любимої ним бабусі, Михайлик бачить світ саме крізь призму цих казок і розповідей. Він любить зорі у високому небі, запах жита в полі і різних трав у лісі, любить слухати перепілку в житі і стук дятла на старій груші… Світ для нього — це дивне видіння, дійсність часто в його схвильованій уяві переплітається з чарівною казкою-мрією чи романтичною легендою. Він чуйно прислухається до бентежних звуків гусей-лебедів у високому весняному небі і з подивом заглядає до гніздечка лісової куріпки, де лежать безпомічні пташенята, Михайлик — талановитий хлопець. Ще в школі він береться за перо письменника, починає писати п’єси. Спочатку Михайлик багато перечитав їх, особливо таких, де є стрілянина. А потім і сам заходів написати п’єсу. Гумористичні сцени весь час перемежовуються з ліричними. Вони пропускаються крізь світосприймання хлопчика, У Михайлика можна багато чого повчитися: селянської ґрунтовності, природної, від батька-матері засвоювання мудрості, щирості й відкритості, усього того, що протистоїть «хворобі віку» — холодноокості. Стельмахів Михайлик налаштований на казкове сприйняття світу, це поетична душа, яку «видіння казки» не раз бере на свої крила. Подорослівши, Михайлик (чия мрія стати письменником таки збулася) мав підстави сказати про пору власного дитинства, як про «по-своєму прекрасний час». Передусім тому, що попри тяжкі нестатки звідав він і радість спілкування з людською дорогою і красою, вбираючи в свою душу отой самий лад хліборобського життя, хай і порушений гострими соціальними катаклізмами.