А 6А<br /> 2. С давних времен береза считается символом России. Разве можно представить себе русское поле без одиноко стоящей белой березы? А русский лес без светлой березовой рощи? А русскую баню без березового веника? Но все эти образы, связанные с березой, возникают у нас сегодня, а древние славяне относились к березе неоднозначно, хотя и почитали ее во все времена. Например, древние славяне считали, что в березе живут души умерших, поэтому ее почитали, но в то же время относились как к нечистому дереву. С одной стороны, береза была символом чистоты и возрождения (потому что она одной из первых распускается весной), с другой – вместилищем злых духов и любимым местом русалок.<br />Почему же именно береза пользовалась на Руси такой популярностью? <br /> 3. История<br />Само слово «береза» появилось примерно в 7 веке и произошло от глагола «беречь». Во времена язычества у древних славян было божество, которое считалось матерью всех духов, – Берегиня. Берегиня была и символом плодородия, и защитницей людей. Славяне представляли ее в образе березы, как раз в это время, скорее всего, и появилось название дерева. Изначально береза была символом плодородия и здоровья, а уже в следующие века она стала ассоциироваться с девичьей красой и женским началом, точно так же, как дуб и тополь стали ассоциироваться с мужественностью. Отголоски этих верований отразились в многочисленных древних обрядах. Если в дом приходили гости с такими словами: «У вас есть береза, а у нас – дуб…» – то это значило, что к девушке посватались родители будущего жениха. В некоторых славянских племенах было принято покрывать тела умерших женщин березовыми ветками, считалось, что так душа женщины перейдет березе. В многочисленных народных песнях, особенно свадебных, русская девица сравнивается именно с березой. Многие народы верили, что после смерти девушка превращается в березку.<br /> 4. С тех пор много лет. Народные обряды и верования остались в далеком но мы по-прежнему восхищаемся красотой и свежестью березовой рощи, любим березовый сок, с удовольствием хлещем себя в бане березовым веником. А напоминанием о стали плетеные из бересты поделки, лукошки, корзинки, шкатулки, которые сегодня превратились в сувениры и произведения народного искусства.<br /> 5. Интересно, что береза стала символом России благодаря одному человеку. Речь идет о поэте С.А. Есенине. В его стихотворениях береза стала ассоциироваться с родным домом, с малой родиной, с русской глубинкой. Береза – компонент типичного русского пейзажа. Особую силу эти ассоциации приобрели в кругу русской эмиграции, представители которой, читая стихи С.А. Есенина, испытывали особую тоску по покинутой России.<br /> 6. Вывод:<br />Где бы ни росла береза – всюду <br />она приносит людям радость и свет.<br />Береза – символ России, нашей Родины. <br />И быть ей на наших просторах вечно, <br />потому что вечен наш народ, и вечна <br />наша родная земля.<br /> 7. Русские пословицы, поговорки, загадки и шутки о берёзе:<br />Русские пословицы, поговорки, загадки и шутки о берёзе<br />Стоит дерево, цветом зелено. В этом дереве — четыре угодья: первое — больным на здоровье, второе — людям колодец, третье — от зимы свет, четвёртое — дряхлым пеленанье<br />Берёза не угроза: где стоит, там и шумит<br />Бела береста — да дёготь чёрен<br />Тонка берёза, да разуму учит<br />Для врага и берёза — угроза<br />Сок берёзовый с мякотью<br />Зелена, а не луг, бела, а не снег, кудрява, а не голова (загадка)<br />Влезу на горушку, одеру телушку, сало в рот, а кожу прочь (загадка — берёзовый сок)<br />
Творчі зусилля автора зосереджено на розкритті психології персонажів. Оповідач, теж фронтовик, тонко передає внутрішній стан Сашка Діденка, артилериста, котрий був добрим солдатом, «воював по-геройськи», як характеризує його комбат. У його душі змагаються любов і смерть. Притлумивши голос смерті, яка в умовах війни надмірно активізувалася, Сашко живе передчуттям радості. У тому святковому настрої дисонансом прозвучало лише порівняння його гогокання з виттям степового вовка. Життєствердний настрій Діденка як переможця вибухає естетичним ставленням до світу («хміль сонця», «литво полукіпків ... виблискує золотом») і готовністю кохати. Але так сталося, що любов і смерть у житті Діденка трагічно стали поруч. Перші обійми жінки закінчилися пострілом у її чоловіка.
Прикметно, що и війна, и ця смерть на жнив’яному полі відсунені на маргінеси свідомості оповідача. Сашко лише мимохідь згадує фронт, передній край, який «галасу не любить». Навіть у звістці про вирок трибуналу та в описі його виконання оминається слово смерть («Сталося те, що мало статись»). Водночас автор не приховує, як у свідомості солдатів деформується саме поняття цінності життя: «Бо чи таке воно й страшне, що він (Сашко) накоїв,— один постріл, а перед тим мільйони, мільярди пострілів було зроблено по людині».
Суперечність в оцінці вчинку Діденка закладена в глибинах свідомості оповідача. З одного боку, він представляє Сашка як переможця, котрий відповідно діє: прилюдно на жнивному полі демонструє своє право на чужу жінку, обнімається-цілується з нею (двозначна деталь: «вона лежала горілиць») і вбиває її чоловіка. «Преса на Заході» (у контексті твору це поняття має негативний відтінок) так і витлумачила вчинок Діденка — як завойовника: радянські окупаційні війська «вбивають чесних католиків, ґвалтують їхніх дружин». З другого боку, після виконання вироку військового трибуналу оповідач, як уже цитувалося, стримано заявляє: «Сталося все, що мусило статись».
А як же шалене кохання Діденка й Лариси, що, ледь спалахнувши, було насильно погашене? Чи урівноважує воно наявну суперечність?
Два виміри життя Діденка, двоплановість образу Лариси, два варіанти фіналу новели — то знаки сум’яття автора перед складністю життя. Враження від фактів, які довго жили в пам’яті, виявилися сильнішими за їхнє осмислення. Ось як подано код незвичайного стану солдата: «Що знав він досі, що бачив, чим жив? Вирви, та бруд, та сморід війни, снаряди одні тільки й умів фугувати, смерть одну тільки бачив, а вона, ця любов несподівана, з’явилась, мов з неба, і сонячним духом снопів — подихом самого життя — тебе обдала».
Придивімось до цього уривка: від оповіді в третій особі однини автор переходить до улюбленої, з нотками сповідальності форми викладу в другій особі однини, що засвідчує входження чужого життя до внутрішнього світу автора, звідси йде ліризація трагічного часу, як специфічна гончарівська реакція на війну.
