Лирика Александра Трифоновича Твардовского трогает душу своей задушевностью, пронзительной грустью и болью. Стихи, посвященные матери, написаны уже зрелым человеком и признанным мастером. В юности трудно предугадать потери и невзгоды, только прожитое время, приобретенная мудрость и неотвратимость потерь заставляют осознать кровную связь с родным существом — матерью с ее самоотверженностью и особой безграничной любовью. Прощаемся мы с матерями Задолго до крайнего срока — Еще в нашей юности ранней, Еще у родного порога… Разлука еще безусловней Для них наступает попозже, Когда мы о воле сыновней Спешим известить их по почте. Со страниц этого цикла веет подлинной Россией, той малой Родиной, которая взрастила поэта, о которой он никогда не забывал, подчеркивая свое неразрывное родство со Смоленщиной. Мать и Родина — это два самых дорогих образа в поэзии Александра Трифоновича. Для него Родина-мать — не просто красивая метафора — это та основа, на которой держится жизнь. Поэт понял ее хрупкость в далекой юности, когда семью сослали в Сибирь, осудив за мнимое кулачество. Эта боль осталась в Твардовском на всю жизнь, никогда не забываемый упрек, не высказанный ему матерью, и оттого еще больнее и безысходнее чувствовал свою бес за них. В краю, куда их вывезли гуртом, Где ни села вблизи, не то что города. На севере, тайгою запертом, Всего там было — холода и голода. Но непременно вспоминала мать, Чуть речь зайдет про все про то, что минуло, Как не хотелось там ей помирать,— Уж очень было кладбище немилое. Все стихи, посвященные матери Александра Трифоновича, овеяны грустью, это его тоска о счастливом времени, когда жив был родной человек, и неотвратимость ухода, невозможность заново прожить то безмятежное, пусть и трудное время. Перевозчик-водогребщик, Парень молодой, Перевези меня на ту сторону, Сторону — домой… Отжитое — пережито, с кого какой же спрос? Да уже неподалеку И последний перевоз. Этот цикл напоен истинной любовью поэта к матери, к женщине-труженице вообще и безграничной благодарностью за этот мир, подаренный ему и тысячам таких же, как и он. И первый шум листвы еще неполной, И след зеленый по росе зернистой, И одинокий стук валька на речке, И грустный запах молодого сена, И отголосок поздней бабьей песни, И просто небо, голубое небо — Мне всякий раз тебя напоминают…
4.64/5 (92.73%) 110 голос[ов]
Твір на тему: «Аналіз оповідання Р. Бредбері «Усмішка»
Оповідання Рея Бредбері «Усмішка» – це черговий витвір-попередження автора. Письменник намагається показати, до чого може привести цивілізація, яка розвивається з такою шаленою швидкістю, в якій люди втрачають відчуття духовної радості, розмінюють його на мідні п’ятаки тваринної насолоди і самоупоїння. Автор підносить нам своє мудре припущення про те, що настільки неосяжний науково-технічний прогрес може призвести до того, що люди зненавидять мистецтво, книги і разом з ними саму техніку.
Сам письменник у своєму реальному житті також не вітав всіх новинок сучасної цивілізації і ніколи не сідав за кермо автомобіля, а все своє життя їздив на велосипеді. Справжнє життя, по Бредбері, – це повнота почуттів, це життя, зігріта добром, внутрішнім горінням, мрією. Проте електронний вакуум, в якому загрузла сучасна людина, заглушає горіння людської душі, віру в диво і добро, вміння щиро любити і по-дитячому дивуватися дрібницям.
Своїми фантастичними розповідями, часто змішанням науки і мрії, великий Рей Бредбері намагається показати читачеві, що у світовому технічному прогресі люди не помічають, як доходять до надмірностей. Облаштовуючи своє життя всілякими зручностями, в нестримній гонитві за матеріальними благами, не замислюючись про екологію, все частіше заковуючи себе в бетонні гнізда, облаштовані до дрібниць електронікою, людина сама стає залізобетонною і втрачає зв’язок із землею, природою – всього того, що є основою духовності.
Оповідання «Усмішка» зображує далеке майбутнє і зруйнований світ, а в ньому чергу озлоблених людей, які у всіх прикрощах звинувачують науку і мистецтво і не пригадують минулу цивілізацію без війни. Автор описує абсурдну ситуацію: з самого раннього ранку люди стоять в черзі для того, щоб плюнути на картину – найцінніший твір мистецтва. Люди з солодким захватом згадують свята, коли вони палять книги і громлять останній автомобіль.
Однак, на їх фоні ми знайомимося з героєм розповіді Томом – маленьким хлопчиком, людиною з душею, якого зуміла зачарувати краса мистецтва. Письменник не даремно надає читачеві героя-дитину, бо він вважав незрівнянно важливим уміння зберігати дитяче сприйняття світу, коли дух захоплює від подиву, а стаючи дорослою людиною, щоб душа не закостеніла, а дитина «перелилася» в дорослого, набуваючи мудрість і життєвий досвід, але зберігаючи ту принадність, коли все по-дитячому цікаво, коли душа вміє занурюватися повністю, без залишку у вир радості і захвату.
Набагато страшніше, якщо питань більше немає, якщо таємниче і фантастичне знаходить звичні, реальні форми, якщо світ вицвітає і тьмяніє, стає плоско-зрозумілим і виникає ілюзія всезнання і всерозуміння. В своєму оповіданні «Усмішка» письменник малює уявне майбутнє і піднімає тему зруйнованої цивілізації, причому у відносно недалекому часі. Герої не знають точно, в який час проживають, але вони називають приблизно 2061 рік, який аж ніяк не за горами.
Також письменник піднімає одвічну тему: жива душа, здатна відчувати прекрасне серед чужого їй суспільства. Один з героїв твору говорить, що в цивілізації були свої хороші сторони і вірить, що знайдеться людина з душею, яка поверне не стару, а іншу, обмежену цивілізацію, таку, де всі будуть жити мирно.
Письменник намагається донести сучасним людям ідею про те, що він явно бачить всі переваги в нашій цивілізації, проте у всьому повинна бути міра, і не можна повністю механізувати людське життя. Також він свято вірить, що завжди будуть існувати люди з тонкими рухами душі і чарівна сила мистецтва здолає силу грошей. Це фантастичне оповідання написано чарівно красиво, воно переносить читачів в інший світ, проте в цій розрусі ми є тими, хто відчуває запахи, тими , кому земля пече босі п’яти, тими, хто відчуває розливи заходу і бачить, як квадратик місячного світла повзе вночі по тілу. Чудова, ласкава, добра усмішка, яка разом з душею героя охоплює і читача, а разом з місяцем ми пливемо назустріч ранку…
заробатываю братан