Действительно, что лучше: истина или сострадание?
На мой взгляд, это два совершенно разных невзаимоисключающих друг друга понятия.
Если бы во был поставлен иным образом, например: «Что лучше истина или ложь?
», - я бы могла сразу ответить: «Конечно, истина».
Но в пьесе Горького «На дне» поставлены именно эти два понятия, над которыми нужно много думать и рассуждать.
Прочитав пьесу «На дне», мы познакомились с двумя центральными фигурами, несущими за собой две разные идеологии.
Старик Лука, убежден, что человеку необходимо давать надежду, пусть даже она построена на лжи.
Он так проявляет свое сострадание к людям, таким образом пытается тем, кто находится на самом «дне» жизни, не имея возможности выбраться с этого «дна».
Искренне желая добра, он прибегает ко лжи, считает, что земная жизнь никогда не изменится и поэтому пытается увести человека в мир иллюзий, веря, что «не всегда правдой душу вылечить».
И если изменить земную жизнь нельзя, Лука пытается хотя бы изменить взгляд человека на жизнь.
Казалось бы, зачем он все это делает?
Корысть?
Нет, не корысть движет Лукой.
Это понимает даже циничный, никому неверящий Бубнов: «Вот - Лука... много он врет... и без особой пользы для себя... » Пепел так же пытается разобраться: «Нет, ты скажи - зачем тебе все это... » Наташа задает во Луке: «Отчего ты - такой добрый?
». Отсюда видно, что Лука старается во благо тех, кому он и лжет.
Все было бы прекрасно, и я готова была бы уже сказать: «Да, сострадание - это прекрасно, оно дает надежду!
» - но это не совсем так, потому что, как мы видим по сюжету, сострадание Луки загубило несколько жизней ночлежников.
Итак, носителем истины является Сатин, картежник и шулер, который очень далек от того идеала человека, о котором сам постоянно говорит: «Человек!
Это - великолепно!
Это звучит ... гордо!
» Сатин эгоистичен, груб и высокомерен, он предлагает ночлежникам единственный выход - ничего не делать и сам не очень то хочет трудиться.
Он убежден, что человек должен принимать истину, какая бы жестокая она не была.
Но большинство жителей ночлежки отказываются слушать его, так как, конечно, лучше верить во что-то лучшее, нежели принимать правду жизни.
Сравнив две идеологии, модно сделать вывод, что те убеждения, которые приводил Сатин, годится только лишь для сильных людей, которых правда не «сломает».
Идеология Луки подходит тем людям, которые не принимать правду.
Может быть сострадание к ним других людей это их последняя надежда на дальнейшую жизнь, пусть даже в мире иллюзий.
И что же в итоге лучше: истина или сострадание?
С определенной точностью на этот во ответить нельзя, но я уверена, что и истина, и сострадание человеку необходимы.
ответ: Да
Объяснение: П'єса "Пігмаліон" є зразком драми-дискусії, головний конфлікт якої полягає в і ому, чи може людина втручатися в долю іншої людини, навіть тоді, коли робить вона це з кращих міркувань. Чи має вона, ця людина, моральне право визначати для іншої норми й правила поведінки, абсолютно не дотримуючись їх сама? Чи правомірно це?
Конфлікт цей у п'єсі яскраво зображено автором в образах двох героїв — професора фонетики Хіггінса і вуличної квіткарки Елізи Дулітл. Тобто автор створює конфлікт між творцем і його творінням, між зовнішньою культурою і духовною сутністю людини.
Зовні респектабельний, культурний, вихований, інтелігентний професор-лінгвіст Хіггінс заключає парі з іншим джентльменом — полковником Пікерінгом, що за декілька місяців він, завдяки його методиці, зуміє перетворити дівчину-квіткарку, яку вони щойно зустріли, на даму з вищого суспільства. Хоч із морального боку заключати парі на дівчину, як на якусь річ, було й не зовсім пристойно, але експеримент професора Хіггінса — перетворення вуличної квіткарки на справжню леді пройшов успішно. Але й професор Хіггінс, і полковник Пікерінг одразу не подумали, що їм доведеться змінювати не лише вимову дівчини, її зовнішність, а й переробити її як особистість. Бо мова кожної людини — це не тільки її зовнішній прояв, це її загальна культура, показник її людської гідності, врешті-решт, її душі. А ось про душу Елізи, про те, що утворилася зовсім нова, інша особистість, вони й зовсім не подумали. І ця нова людина, нова особистість, яка відчула свою власну людську гідність, вимагає зовсім іншого ставлення до себе. Якщо раніше Еліза зовсім не звертала увагу на лайливі, брутальні слова (в її колишньому середовищі це було скоріше нормою поведінки, ніж винятком), то тепер вона не може їх вибачити навіть своєму вчителеві професору Хіггінсу. Навчивши Елізу гарних манер, він у той же час сам забуває елементарні правила поведінки, ображаючи її, нехтуючи її людською гідністю. Звичайно, Еліза обурюється проти цього. Але її думки щодо поведінки Хіггінса поділяють і мати професора, і його домоправителька міс Пірс. Еліза відчула себе по-справжньому вільною, гідною людиною. Набувши нових знань, гарних манер, призвичаївшись до загальної культури, Еліза разом із тим не втрачає доброти й людяності, працьовитості й безпосередності на відміну від світських дам. Отже, ми бачимо велику духовну перевагу простої дівчини над аристократичним суспільством, наскрізь пронизаним фальшю й лукавством. З'ясувавши, що ніяких почуттів професор Хіггінс до неї не має, а все ж хоче залишити її в себе вдома, Еліза, не вагаючись, покидає цей дім. Вона вже не може й не хоче залишатися іграшкою в чужих руках. Вона не річ, яку в натхненні створив професор Хіггінс, вона — людина. І роль служниці, яка полягає в тому, щоб підносити туфлі й розкладати папери Хіггінса, — теж не для неї. Натура сильна, вольова, рішуча, вона шукає іншого, де можна застосувати свої сили й знання. Але цього не хоче зрозуміти професор Хіггінс, коли заявляє, що не бачить ніякої проблеми в тому, яким же буде майбутнє життя Елізи. Насильно милою, звичайно, не будеш. Це зрозуміло. Але річ у тім, що Хіггінс все ж повинен нести моральну відповідальність за створену ним особистість. І у всякому разі, вчинки його й дії повинні відповідати тим вимогам, які він сам висував Елізі, коли керував її навчанням і виховував її.
Ці важливі проблеми, поставлені автором у п'єсі, ще й на сьогодні не остаточно розв'язані і є актуальними. І наскільки б кращим, спокійнішим, змістовнішим було б наше життя, коли б у людині завжди поєднувалася зовнішня культура і духовна її сутність. Скількох би непорозумінь, конфліктів можна було б уникнути.
ответ: Пушкіна визнали всі і саме йому запропонували написати вірш і прочитати його на іспиті 1815 року в присутності знатних вельмож.
Ліцеїсти знали, що сам Державін буде серед іменитих гостей. Пушкін прочитав оду «Спогади у Царському селі», де він вперше поставив повну підпис: Олександр Пушкін. Його ім'я стало відоме за межами ліцею.