Михайло Коцюбинський, услiд за Тарасом Шевченком, Нечуєм-Левицьким, опоетизував волелюбний дух трудящих Украïни. Остап Мандрика був вихований на оповiданнях дiда, "який ходив у Сiч, а потiм рiзав панiв в Уманi". Тi розповiдi пробуджували в дитячiй головi химернi мрiï, вояцький запал. Остап не хотiв змиритися з тим, що вiн, Соломiя, дiд - не бiльше, нiж худоба в пана. Вiн часто згадує, як катували сивого дiдуся на стайнi, як погрожував оббiлувати i його самого пан. Остап любив кожну стежечку, кожний горбочок рiдноï землi, але жити в неволi - гiрше смертi. Цiєю вiдчайдушнiстю у своєму прагненнi до волi вiн нагадує козака Голоту, Миколу Джерю, героïв Шевченка.
Та справжнiм вiдкриттям в лiтературi було створення письменником образу жiнки, не тiльки покривдженоï, стражденноï, а й сильноï, смiливоï, здатноï до боротьби за свою долю. "Ваша Соломiя - то джерело пiд час спеки... то завдаток типу жiнок, що умiють боронити себе", - так визначала цей образ вiдома громадська дiячка того часу Н. Кобринська. Щоб бути справжнiм товаришем Остаповi, вона жертвує своєю красою, чудесними косами. Засмученi очi Соломiï не покидають з того часу нашу уяву. Бачимо ïх, коли з жахом стежить Соломiя за високими вогняними горами палаючих плавнiв i в останньому вiдчаï кличе тяжко пораненого Остапа; коли на човнi разом з Iваном готує напад на турецьких козакiв, щоб звiльнити свого коханого; коли чорна безодня дунайськоï води заховує тiло...
Дорогою, найвищою цiною заплатила Соломiя за жадання бути вiльною, гiрку цiну дав за волю Остап: все життя списане на спинi, а половина душi навiки залишилася в Дунаï. Такий трагiчний кiнець оповiдання ще раз пiдкреслює волелюбнiсть украïнського народу, його прагнення будь-якою цiною добитися свободи.
Я не помню, чтобы хоть один человек сказал мне «Я не люблю путешествовать». По-моему путешествия – это одно из самых замечательных занятий для человека. И существует множество причин, почему мы должны путешествовать.Во-первых, путешествие – это возможность увидеть мир и получить новый опыт. Во время путешествия можно посмотреть достопримечательности, интересные места, сходить в музеи и галереи, где можно увидеть произведения мирового искусства, например. Лично я люблю смотреть загородные пейзажи, водопады, долины, мне нравится смотреть на океаны, море и пляжи.Вторая причина путешествовать – возможность встречать новых людей и узнавать новые культуры. Кода я путешествую, я всегда стараюсь найти друзей из других стран. Затем мы общаемся в социальных сетях, говорим о наших странах, интересах, что также мне практиковать мой английский – еще одно преимущество путешествий. Я обычно стараюсь говорить на английском в магазинах и кафе, потому что мои родители не очень хорошо знают английский.Более того, мы с моей семьей любим пробовать местные блюда. У людей в разных частях мира такие разные кухни. Когда мы приезжаем домой после наших путешествий, мы находим рецепты и пробуем готовить те блюда, которые понравились нам больше всего.Путешествие – это также шанс лучше понять себя. Можно посмотреть разные места и подумать, где бы ты хотел жить и работать в будущем.Так что я уверен, что путешествия – это очень полезно, я хотел бы путешествовать еще больше.
Чудесное произведение написал нам Н.В. Гоголь "Тарас Бульба". Основная мысль, которую нам хотел передать-товарищество, никогда не быть предателем, он хотел показать, что бывает за предательство. Таким человеком оказался Андрий, сын Тараса Бульбы. Он влюбился в прекрасную полячку. Любовь затуманила его разум, и он предал родину, своих товарищей, свою семью. В бою он безжалостно убивал когда-то родных товарищей! Стары Тарас выманил предателя в лес и там свершил над ним самосуд. Можно сказать, что Андрий совершил бесчестный поступок, предав свою родину и за это полатился своей жизнью...
Михайло Коцюбинський, услiд за Тарасом Шевченком, Нечуєм-Левицьким, опоетизував волелюбний дух трудящих Украïни. Остап Мандрика був вихований на оповiданнях дiда, "який ходив у Сiч, а потiм рiзав панiв в Уманi". Тi розповiдi пробуджували в дитячiй головi химернi мрiï, вояцький запал. Остап не хотiв змиритися з тим, що вiн, Соломiя, дiд - не бiльше, нiж худоба в пана. Вiн часто згадує, як катували сивого дiдуся на стайнi, як погрожував оббiлувати i його самого пан. Остап любив кожну стежечку, кожний горбочок рiдноï землi, але жити в неволi - гiрше смертi. Цiєю вiдчайдушнiстю у своєму прагненнi до волi вiн нагадує козака Голоту, Миколу Джерю, героïв Шевченка.
Та справжнiм вiдкриттям в лiтературi було створення письменником образу жiнки, не тiльки покривдженоï, стражденноï, а й сильноï, смiливоï, здатноï до боротьби за свою долю. "Ваша Соломiя - то джерело пiд час спеки... то завдаток типу жiнок, що умiють боронити себе", - так визначала цей образ вiдома громадська дiячка того часу Н. Кобринська. Щоб бути справжнiм товаришем Остаповi, вона жертвує своєю красою, чудесними косами. Засмученi очi Соломiï не покидають з того часу нашу уяву. Бачимо ïх, коли з жахом стежить Соломiя за високими вогняними горами палаючих плавнiв i в останньому вiдчаï кличе тяжко пораненого Остапа; коли на човнi разом з Iваном готує напад на турецьких козакiв, щоб звiльнити свого коханого; коли чорна безодня дунайськоï води заховує тiло...
Дорогою, найвищою цiною заплатила Соломiя за жадання бути вiльною, гiрку цiну дав за волю Остап: все життя списане на спинi, а половина душi навiки залишилася в Дунаï. Такий трагiчний кiнець оповiдання ще раз пiдкреслює волелюбнiсть украïнського народу, його прагнення будь-якою цiною добитися свободи.