Санчо Панса — кастільський селянин, односелець Алонсо Кихано, який умовив простодушного Санчо стати його зброєносцем, пообіцявши йому незлічені багатства. Разом з Дон Кихотом Санчо Панса(«панса» в перекладі з іспанського означає «черево») складають пару пародійних персонажів, на кшталт Пантагрюэля і Панурга. Худий і довгов’язий Дон Кихот поряд з низеньким товстуном зброєносцем справляють комічне враження своєю несполучуваністю. Санчо в романі виступає в ролі посередника між ідеальним світом свого хазяїна і дійсністю. Щоб уникнути конфлікту, йому нерідко доводиться «перекладати» слова і вчинки «мандруючого лицаря» мовою, зрозумілою таким, що оточує. Тому цей образ відрізняється двоїстістю. Захоплений і в той же час приземлений, розсудливий і неосвічений, обачливий і недалекий Санчо — типовий селянин, вкорінений в чуттєвій стихії народного життя. Здавалося б, йому мають бути чужі наївні мрії і неземні захоплення лицаря Сумного Образу(таке прізвисько Санчо дав Дон Кихоту). Але Сервантес показує, що фантазії Дон Кихота настільки зачаровують Санчо, що той часом готовий не вірити власним очам і представити те або інша подія відповідно до книжкових вигадок, якими з ним щедро ділиться його хазяїн. Упродовж роману образ Санчо стає усе більш значимим. У 2-ій його частині Санчо стає такою ж важливою фігурою оповідання, як і Дон Кихот. Цікаво, що, у міру того як Дон Кихот поступово розчаровується у своїх ідеалах, Санчо Панса все більше переймається утопічною філософією свого хазяїна і ідеями безкорисливого рицарського служіння. Глибоко символічний фінал роману : на тлі фізичної смерті Дон Кихота з особливою силою виступає вічний життєствердний початок народного духу, втілений у фігурі «вірного зброєносця», який залишається живою пам’яттю про лицаря Сумного Образу і його діяння.
В.П.Астафьев в рассказе "Васюткино озеро " описал события своего детства .однажды он заблудился в тайге .И выжил там ,благодаря своей выдержке ,силе воли ,знаниям .Однажды учитель в школе дал ученикам задание написать свои воспоминания об интересном случае .Мальчик описал свою историю блужданий по тайге .Учитель его похвалил .Впоследствии писатель Астафьев по этим воспоминаниям создал рассказ"Васюткино озеро".Это автобиографическое произведение .В нем мы знакомимся с мальчиком 13 лет ,который ,собирая в тайге кедровые шишки( он залезал на дерево и стучал ногами по кедру - шишки осыпались ,он собирал их в мешок ,а вечером их ( орешки) грызли рыбаки),погнался за тетеревом ,которого ему удалось подстрелить .Это была редкая удача .Вася возгордился собой .Кстати ,этот тетерев мальчику выжить в тайге ,потому что он заблудился и питался мясом птицы .Ему было страшно и одиноко ,но он собрал в кулак свою волю и сумел 5 дней продержаться в тайге .Он запек в углях костра тетерева ,экономно ел хлеб ,очень умно устраивал себе ночлеги( например ,ложился на теплые угли погасшего костра ,прятался под ветвями раскидистой ели,подвешивал свою провизию) ,экономно расходовал спички .Он вспомнил все охотничьи и рыбачьи навыки ,которые ему справиться с бедой .Васютка был сноровистый и умный .смышленый и приметливый.В глубокой тайге он отыскал озеро ,полное рыбы,и понял .что рыба как - то попала сюда .Поэтому стал искать реку ,принесшую сюда рыбьи богатства .Этот путь - к реке ему выбраться из тайги и выйти к Енисею. А обнаруженное Васей озеро назвали Васюткиным ,и оно стало промысловым для рыболовной артели отца мальчика .В рассказе мы узнаем о суровом быте рыбаков ,часто зависящих от обстоятельств .Рыба ушла вглубь ,улова нет ,жизнь становится нищей и голодной. Но рыбаки -люди сильные ,закаленные ,отважные .Таков и научившийся у них мужеству - Васютка .Прекрасное ,богатое рыбами озеро артель рыбаков ,которые благодарили за это открытие Васютку.А озеро назвали его именем .И хотя на больших картах его не найдешь ,местные люди все знают ,где находится Васюткино озеро .Думаю .мальчик заслужил это .Я им восхищаюсь
Примерно 1 год назад на моих глазах произошел страшный пожарГорел соседский огромный дом, огня было столько, что аж ужас...Я проснулась в середине ночи от того, что за окном светило как из прожекторов, а в доме происходил хаос, хотя дверь в мою комнату всегда закрыта. Я встала с кровати и меня потрясло, не сразу поняла что это, но потом додумалась, что горит дом, который находится в 5 метрах от нас только деревья. Никогда от огня мне не было так холодно...Все потушили(Писала наскоро, так что не судите строго)))
Санчо в романі виступає в ролі посередника між ідеальним світом свого хазяїна і дійсністю. Щоб уникнути конфлікту, йому нерідко доводиться «перекладати» слова і вчинки «мандруючого лицаря» мовою, зрозумілою таким, що оточує. Тому цей образ відрізняється двоїстістю. Захоплений і в той же час приземлений, розсудливий і неосвічений, обачливий і недалекий Санчо — типовий селянин, вкорінений в чуттєвій стихії народного життя.
Здавалося б, йому мають бути чужі наївні мрії і неземні захоплення лицаря Сумного Образу(таке прізвисько Санчо дав Дон Кихоту). Але Сервантес показує, що фантазії Дон Кихота настільки зачаровують Санчо, що той часом готовий не вірити власним очам і представити те або інша подія відповідно до книжкових вигадок, якими з ним щедро ділиться його хазяїн. Упродовж роману образ Санчо стає усе більш значимим. У 2-ій його частині Санчо стає такою ж важливою фігурою оповідання, як і Дон Кихот.
Цікаво, що, у міру того як Дон Кихот поступово розчаровується у своїх ідеалах, Санчо Панса все більше переймається утопічною філософією свого хазяїна і ідеями безкорисливого рицарського служіння. Глибоко символічний фінал роману : на тлі фізичної смерті Дон Кихота з особливою силою виступає вічний життєствердний початок народного духу, втілений у фігурі «вірного зброєносця», який залишається живою пам’яттю про лицаря Сумного Образу і його діяння.