Дружба является одной из самых необходимых и важных вещей в нашем мире. Любой человек, вне зависимости от личности, желает найти друга, на которого можно положиться в любой беде. Это можно сравнить с любовью. Существовать без неё невыносимо, это потерянный шанс, который дан каждому человеку. И если не использовать эту возможность, не взять то, что дарует судьба, то потом можно жалеть об этом до конца жизни, о том, что можно было исполнить прямо здесь и сейчас. С этим можно сравнить дружбу, но нельзя назвать эти две вещи полностью похожими. Если любовь происходит чаще всего внезапно, «с первого взгляда», то дружба между людьми может произойти спустя долгое время после знакомства.По этой причине дружбу или товарищество можно назвать одним из самых чудесных и сакральных моментов в недолгой человеческой жизни. Лишь связь, скрепленная долгими и тяжёлыми испытаниями, пережитыми бок о бок, можно назвать по-настоящему крепкой и нерушимой. Это и есть товарищество. Истинные друзья, познанные в беде, будут верны друг другу, невзирая ни на какие препятствия. Но, помимо верности, важным качеством дружбы можно назвать умение людей относится к другим с заботой и пониманием. Люди ведь разные, и настоящие друзья должны принимать достоинства и недостатки друг друга.
Маленькому хлопчикові на день народження подарували коробку з олов’яними солдатиками. Солдатиків було 25 і відлиті вони були зі старої олов’яної ложки. Всі вони були красені, з рушницями і в червоно-синіх мундирах, тільки у одного солдатика не було однієї ноги. Його відливали останнім і олова на нього не вистачило.
Хлопчик поставив солдатиків на стіл, де було багато інших іграшок, але найпомітнішим був картонний палац. У дверях замку стояла дівчина з картону, з блискіткою на грудях.
Дівчина стояла на одній нозі, адже вона була танцівницею, але олов’яний солдатик вирішив, що дівчина теж однонога. Солдатик закохався в дівчину і хотів, щоб вона стала його дружиною.
Увечері солдатиків прибрали в коробку, а одноногий солдатик залишився зовні. Іграшки в цей час почали грати і тільки танцівниця стояла нерухомо. О дванадцятій годині з табакерки вискочив злісний троль і зажадав, щоб солдатик припинив дивитися на танцівницю. Але солдатик не слухався його.
А вранці солдатика поставили на вікно, вікно відкрилося і солдатик впав вниз. Він встромився в бруківку і його знайшли хлопчаки. Пішов дощ і потекли струмки. Хлопчаки вирішили відправити солдатика в плавання і посадили його в паперовий кораблик. Потім вони пустили кораблик в канаву і солдатик поплив.
Він заплив під місток і стало темно. Там сидів щур, який став вимагати з солдатика паспорт. Але солдатик стояв мовчки і не відповідав.
А кораблик кинуло у великий канал і він почав тонути. Солдатик также непохитно стояв і мовчав, думаючи про те, що більше ніколи не побачить прекрасну танцівницю.
Але тут солдатика проковтнула велика риба. І стало зовсім темно, а солдатик мовчки лежав, стискаючи рушницю. Потім раптом знову блиснуло світло. Виявилося рибу зловили, продали, і кухарка її випатрала. Вона знайшла солдатика і віднесла його в кімнату. А там солдатик знову побачив прекрасний палац і свою улюблену танцівницю. Солдатик подивився на неї, а вона подивилася на солдатика.
Раптом якийсь малюк схопив солдатика і кинув його в камін. Солдатик відчув, що тане, але міцно тримав рушницю і дивився на танцівницю. І раптом хтось відчинив двері, потік повітря підхопив танцівницю і її теж кинуло в полум’я. Вона згоріла. А солдатик розтанув у маленький клубок.
Вранці служниця знайшла в золі шматочок олова в формі сердечка і обгорілу блискітку, чорну як вугілля.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/nepohytnyy-olov-yanyy-soldatyk-analiz-kazky
До читача. По формі Сервантес задумав свій роман як пародію на сторонній реалізму традиційний рицарський роман, але вийшов за межі літературної пародії і дав глибоку критику як Середньовіччя, так і буржуазних відносин, що складалися на той час.
Змальовуючи пригоди Дон Кіхота, одержимого бажанням встановити справедливість на цьому світі, Сервантес зіштовхує лицарський, середньовічно-патріархальний уклад суспільства і гуманістичні ідеали епохи Відродження з дійсністю зародження капіталістичних стосунків.
Розповідаючи про примхи долі свого героя, автор об'єднує сатиру і гумор, комічні й трагічні мотиви, гіперболізм власної фантазії та буденні побутові сцени.
Герой роману — не прекрасний лицар-юнак, а "бадьорий кістлявий дідуган", який повірив, що не минули ще лицарські часи, що можна помахом меча і влучною стрілою встановити справедливість, до бідним та пригніченим, захистити "принижених та гнаних". По дорогах Іспанії їде лицар, готовий кожної хвилини кинутись у бій, захищаючи лицарську честь. Усюди він отримує побої, знову встає і продовжує свою хоробру місію. Але він не може виправити світ: Дон Кіхот народився в жорстокі часи, коли добро і благородство не в честі, коли більшість людей — боягузи. Він був чистим душею, коли аристократія втратила сором, був скромним і делікатним серед грубощів, тримав слово, коли це ніхто не цінив, присвятив життя високим прагненням, коли інші тішились власними потребами.
Історія Дон Кіхота — це приклад того, що не час створює людей, а люди прикрашають його, як це зробив середньовічний інтелігент Сервантес і його Дон Кіхот, що не завжди в "жорстокий час" бувають "жорстокі серця".Фінал роману неочікуваний — Дон Кіхот відрікається від того, що так хоробро захищав. Сервантес розумів недосконалість навколишнього світу і усвідомлював безперспективність шляху свого непрактичного героя-романтика.
Герой Сервантеса близько 400 років продовжує свій шлях духовними дорогами людства. Для одних — він герой, для інших — навіжений. Це "вічний образ" безкінечного конфлікту між шляхетністю бажань і неможливістю їх втілення, пошуку сенсу життя і ототожнення свого місця в ньому.
Неймовірна кількість прочитаних романів навіяла дону Кіхоту думку стати лицарем, сісти на коня і зі зброєю в руках вирушати на пошуки пригод, почати викорінювати неправду і "здобувати собі безсмертну славу та ім'я". Він придумує не тільки собі більш милозвучне ім'я — Дон Кіхот, — але і свою шкапу нарікає Росінантом, що означає "кляча, що йде попереду". Він придумує образ дами свого серця зі солодким ім'ям Дульсінея Тобоська. Посвячення в лицарі п'ятдесятирічний ідальго організує в трактирі, відвідувачі якого заради забави прийняли участь в цьому фарсі, ледве стримуючись від сміху...
Перша спроба встановити правосуддя у Дон Кіхота була невдалою, тому справжньому лицарю був потрібен зброєносець. На цю роль хитрий "правосудець" вмовив наївного односельчанина Санчо Панса і пообіцяв, що, захопивши який-небудь острів, він зробить Санчо з простого селянина губернатором цього острову.
У супроводі добродушного Санчо Панси Дон Кіхот боровся з вітряками, уявляючи, що це велетні, які хочуть рознести все на своєму шляху; намагався боротися з левами, які тихо спали у клітці, незважаючи на нього, і не бажали вступати в бій з лицарем, який з Лицаря Печального Образу захотів стати Лицарем Левів.
Кожний "бій" Дон Кіхота має символічний характер. Щохвилинно ми ведемо боротьбу з реальними і примарними силами зла, від когось залежимо, комусь підпорядковані... Та, мабуть, ось головна мудрість, яку можна винести з книги:
"Свобода, Санчо, — це одна з найдорогоцінніших щедрот..., з нею не можуть зрівнятися ніякі коштовності... Заради свободи, як і заради честі, можна ризикувати життям..., неволя є найбільшим з нещасть, які тільки можуть статися з людиною...".