П’єса І. Карпенко-Карого «Сто тисяч» переконливо доводить читачам, що можуть зробити зі звичайною людиною великі гроші, які несподівано з’являються у її руках. Головним персонажем твору є Герасим Калитка, який своєю важкою працею і визискуванням зміг нажити достатньо великі гроші. Але це зовсім не відчувається, коли він має добрі наміри і постійно працює. Але велика жадоба до грошей, прагнення стати ще більш багатим перетворюють добрі людські риси калитки на вади. Він починає не тільки працювати сам, але й примушує свою родину і своїх наймитів буквально гинути, працюючи. Він і сам каже: «Недоїдаєш, недопиваєш, день при дні працюєш, жінка з діжі рук не виймає».
Своєму рідному синові він не дає навіть найменшого перепочинку і планує його майбутню долю тільки за своїми планами, головною метою яких є звичайне збагачення. На мою думку рішення відмінити одруження свого сина з наймичкою і посватати його за дочку місцевого багатія, та ще й заявити: «Не треба мені ні доброго хліба, ні доброго борщу… Мені треба невістку з приданим, з грішми» – це відверто аморальний вчинок. З його слів виявляється, що засватати Мотрю Герасим обіцяв лише для того, «щоб вона старалася на роботі».
Взагалі, ставлення Калитки до наймитів висвітлює його як надзвичайно жорстоку і в той же час скупу людину. Прагнення до збагачення знищує у ньому усі людські почуття. Калитка не дає своїм робітникам ні спати, ні добре поїсти, навіть не помлитися Богу, хоча молитва у той час була святою справою. Причому сам господар не вважає свою поведінкою якоюсь неправильною, а навпаки, навіть пишається.
Надеюсь поймёшь. Солнце уже и за полдни перешло, а обоз только половину дороги Пыль, жара, солнце так и печет, а укрыться негде. Голая степь, ни деревца, ни кустика по дороге». На полдни, за горой, лощина, табун ходит, и аул другой в низочке виден. От аула другая гора — еще круче, а за той горой еще гора. Промеж гор лес синеется, а там еще горы все выше и выше поднимаются. А выше всех—белые, как сахар, горы стоят под снегом. И одна снеговая гора выше других шапкой стоит. На восход и на закат — все такие же горы, кое-где аулы дымятся в ущельях. „Ну,— думает,— это все ихняя сторона: «Стало солнышко закатываться. Стали снеговые горы из белых — алые; в черных горах потемнело; из лощин пар поднялся, и самая та долина, где крепость наша должна быть, как в огне загорелась от заката. Стал Жилин вглядываться,— маячит что-то в долине, точно дым из труб. И так и думается ему, что это самое — крепость русская». через двор под кручь к речке, перешли речку, пошли лощиной. Туман густой, да низом стоит, а над головой звезды виднешеньки. Жилин по звездам примечает, в какую сторону идти. В тумане свежо, идти легко…»Идет Жилин, все тени держится. Он спешит, а месяц еще скорее выбирается; уж и направо засветились макушки. Стал подходить к лесу, выбрался месяц из-за гор,— бело, светло совсем как днем. На деревах все листочки видны. Тихо, светло по горам, как вымерло все. Только слышно — внизу речка журчит». Вышел на край — совсем светло, как на ладошке перед ним степь и крепость, и налево, близехонько под горой, огни горят, тухнут, дым стелется и люди у костров
Але велика жадоба до грошей, прагнення стати ще більш багатим перетворюють добрі людські риси калитки на вади. Він починає не тільки працювати сам, але й примушує свою родину і своїх наймитів буквально гинути, працюючи. Він і сам каже: «Недоїдаєш, недопиваєш, день при дні працюєш, жінка з діжі рук не виймає».
Своєму рідному синові він не дає навіть найменшого перепочинку і планує його майбутню долю тільки за своїми планами, головною метою яких є звичайне збагачення. На мою думку рішення відмінити одруження свого сина з наймичкою і посватати його за дочку місцевого багатія, та ще й заявити: «Не треба мені ні доброго хліба, ні доброго борщу… Мені треба невістку з приданим, з грішми» – це відверто аморальний вчинок. З його слів виявляється, що засватати Мотрю Герасим обіцяв лише для того, «щоб вона старалася на роботі».
Взагалі, ставлення Калитки до наймитів висвітлює його як надзвичайно жорстоку і в той же час скупу людину. Прагнення до збагачення знищує у ньому усі людські почуття. Калитка не дає своїм робітникам ні спати, ні добре поїсти, навіть не помлитися Богу, хоча молитва у той час була святою справою. Причому сам господар не вважає свою поведінкою якоюсь неправильною, а навпаки, навіть пишається.