Я – коник-стрибунець. Я мешкаю в степовій Країні Густих Трав разом із жуками, жабками, ящірками, мушками, бджілками, осами. Люблю ласувати зеленню, грітися на сонечку, перелітати зі стеблини на стеблину. А мої крильця в цей час виблискують різними барвами.
Якось я почув пісню Жайворонка. Вона так мене зачарувала, що я почав мріяти про те, щоб навчитися співати. Відтоді я прислухався до кожної комашки, але не зміг повторити жодної їхньої пісеньки. Навіть мурашка – і та вміє співати за до вусиків, а хрущ – за до крил. Я геть засумував… Невже я ніколи не навчуся співати?
І лише мудрий цвіркун зрозумів, у чому справа. Виявляється, що насправді співати я можу! І жоден мешканець густих трав не здогадається, як саме я створюю свою власну пісеньку.
P. S. Коли ти будеш гуляти разом із татом і мамою в Країні Густих Трав, то зможеш розпізнати всіх її мешканців за їхніми пісеньками. І серед лугового хору почуєш мене – голос Співака-стрибунця.
У зеленій травичці високо стрибає коник–стрибунець Він маленького розміру. Кольору зеленого, мов листочок. Коник має шість ніжок. На голівці двоє оченят. Він видає цікаві звуки у траві. Кажуть, що він має чудову скрипку.
Печорин — молодой аристократ, активно вмешивающийся в окружающую жизнь. С первых же страниц романа перед нами предстает герой, неравнодушный, любознательный, желающий взять от жизни как можно больше. Вначале мы не понимаем мотивов его поступков, нас удивляет необычная эксцентрическая натура молодого человека. Печорин крадет понравившуюся ему девушку, не думая о тех действиях, которые могут последовать за этим поступком. Он искренне верит, что влюблен в “деву гор”, что эта любовь станет мостиком, по которому герой сможет перейти в новую для него, полную смысла, жизнь: “Когда я увидел Бэлу в своем доме, когда в первый раз, держа ее на коленях, целовал ее черные локоны, я, глупец, подумал, что она ангел, посланный мне сострадательной судьбою...” Но вскоре Григорий Александрович понимает тщетность надежд: “Я опять ошибся: любовь дикарки немногим лучше любви знатной барышни”,— признается он Максиму Максимычу.
Я – коник-стрибунець. Я мешкаю в степовій Країні Густих Трав разом із жуками, жабками, ящірками, мушками, бджілками, осами. Люблю ласувати зеленню, грітися на сонечку, перелітати зі стеблини на стеблину. А мої крильця в цей час виблискують різними барвами.
Якось я почув пісню Жайворонка. Вона так мене зачарувала, що я почав мріяти про те, щоб навчитися співати. Відтоді я прислухався до кожної комашки, але не зміг повторити жодної їхньої пісеньки. Навіть мурашка – і та вміє співати за до вусиків, а хрущ – за до крил. Я геть засумував… Невже я ніколи не навчуся співати?
І лише мудрий цвіркун зрозумів, у чому справа. Виявляється, що насправді співати я можу! І жоден мешканець густих трав не здогадається, як саме я створюю свою власну пісеньку.
P. S. Коли ти будеш гуляти разом із татом і мамою в Країні Густих Трав, то зможеш розпізнати всіх її мешканців за їхніми пісеньками. І серед лугового хору почуєш мене – голос Співака-стрибунця.
У зеленій травичці високо стрибає коник–стрибунець Він маленького розміру. Кольору зеленого, мов листочок. Коник має шість ніжок. На голівці двоє оченят. Він видає цікаві звуки у траві. Кажуть, що він має чудову скрипку.