Сірі паркани, пустирі з купами різного мотлоху чергуються з підсліпуватими хатками, що аж повростали в землю. Далі широкий майдан, перерізаний у різних місцях, зяє темними ворітьми єврейських "заїжджих дворів". Казенні установи наводять сум своїми білими стінами та казармено-рівними лініями. Дерев'яний міст, перекинутий через вузьку річку, крекче, здригаючись під колесами, і хитається, як старезний дід. За мостом потяглася єврейська вулиця з магазинами, крамницями, крамничками та з ятками калачниць. Сморід, бруд, юрби дітей, що повзають у вуличному поросі. Але от ще хвилина, і ви вже за містом. Тихо шепочуть берези над могилами кладовища та вітер хвилює хліб на ланах і дзвенить сумною, безупинною піснею в дротах придорожнього телеграфу.
Я пам'ятаю, з яким страхом дивився я завжди на цей величний старезний будинок. Про нього ходили легенди й оповідання, одне від одного страшніші. Казали, що острів насипано штучно, руками полонених турків. "На кістках людських стоїть старе замчище", – переказували старожили. І моя дитяча налякана уява малювала під землею тисячі турецьких кістяків, що підтримують кістлявими руками острів з його високими пірамідальними тополями й старим замком. .
Колись старий замок був даровим притулком кожному бідакові без будь-яких обмежень. Все, що не знаходило собі місця в містечку, що втратило можливість з якихось причин платити хоча б жалюгідні гроші за покрівлю й куток на ніч і в негоду, – все це сунуло на острів і там, серед руїн, прихиляло свої бідолашні голівоньки, а за гостинність платило лише риском бути похованим під горами старого сміття. "Живе в замку" – цей вислів означав найгірші злидні. Старий замок привітно приймав і покривав тимчасово зубожілого писаря, і самотинних бабусь, і безрідних бродяг.
Проте надійшли дні, коли серед цього товариства, що тулилося під покрівлею сивих руїн, почалися незгоди. Тоді старий Януш, який був колись одним з дрібних службовців графа, виклопотав собі щось подібне до звання управителя і взявся до перетворень. Кілька днів на острові стояв такий галас, лунали такі зойки, що часом здавалося, чи не турки вирвалися з підземних темниць. Це Януш сортував населення руїн, відокремлюючи "добрих християн" від невідомих людей. Коли нарешті на острові знову встановився порядок, то виявилося, що Януш залишив у замку переважно колишню графську челядь або нащадків цієї челяді, це все були якісь старигани в потертих сюртуках і "чумарках" з величезними синіми носами та сучкуватими палицями, старухи, верескливі та бридкі, які, проте, зберегли в такому цілковитому зубожінні свої капори і салопи. Всі вони складали міцно з'єднаний аристократичний гурток, що одержав право визнаного жебрацтва. Буднями ці старі ходили з молитвами на вустах по домах заможніших городян, розносячи плітки, нарікаючи на долю, проливаючи сльози та канючачи, а в неділю вони довгими шеренгами вишиковувались біля костьолів і велично приймали подачки в ім'я "пана Ісуса" та "панни Богоматері".
Гринев: Петр Андреевич Гринев - сын симбирского помещика, много лет безвыездно живущего в своем имении, и дворянки. Воспитывался он в обстановке провинциально-поместного быта, проникнутого простонародным духом. Лучшие черты Гринева обусловлены происхождением и воспитанием, его безошибочное нравственное чутье ярко проявляется в минуты испытаний, и ему с честью выходить из самых трудных ситуаций. Герою хватает благородства просить прощения у крепостного - преданного дядьки Савельича, Гринев сразу же сумел оценить чистоту души и нравственную цельность Маши Мироновой, он быстро разгадал низменную натуру Швабрина.
Пушкин:Образ "великого государя" "Капитанской дочки" многогранен: Пугачев то злобен, то великодушен, то хвастлив, то мудр, то отвратителен, то всевластен, то зависим от окружения. Он связан не только со страшными событиями екатерининской эпохи, но и с полувымышленными событиями пушкинской повести; зависит не только от расстановки социальных сил, но и от расстановки сил сюжетных. Пушкин последовательно соотносит образ народного вождя с образами дворянских генералов, с образами "людей из толпы", даже с образом Екатерины II, но главное сопоставление - все-таки с образом Петруши Гринева, обычного человека, действующего в великой истории
Образ Петра Гринева в повести «Капитанская дочка» завораживает своей широтой и разносторонностью. Он контрастирует с образом Гринева-старшего, отца Петра – человека с устоявшимся мировоззрением и полностью сформированным характером. Пётр Андреевич же – молодой шестнадцатилетний юноша, личность которого только начинает своё развитие, находится в состоянии постоянного поиска и движения. Союз противоположных качеств На первых страницах повествования Петруша Гринев остаётся легкомысленным и довольно беспечным отпрыском помещика, недорослью-бездельником, грезящим о простой и преисполненной различных мирских удовольствий жизни столичного офицера гвардии. Особенно ярко эти свои черты образ Петра Гринева в повести «Капитанская дочка» проявляет в эпизоде, где юноша во время своего визита в Симбирск встречает гусарского офицера Зурина. А ещё в том, как он обращается с Савельичем, беззаветно преданным ему, как, подражая взрослым людям из своего круга, пытается поставить того на место крепостного слуги. Однако в том же эпизоде Пушкин раскрывает и некоторые позитивные качества своего героя. Гринев кричит на Савельича, осознавая в глубине души, что неправ, чувствуя, что ему жаль бедного старика. Спустя некоторое время Петр приходит просить у него прощения. Пугачев Емельян – вождь антидворянского восстания, называющий себя «великим государем» Петром III. Этот образ в повести многогранен: Пугачев и злобен, и великодушен, и хвастлив, и мудр, и отвратителен, и всевластен, и зависим от мнений окружения. Образ Пугачева дан в повести глазами Гринева – незаинтересованного лица. По мысли автора, это должно обеспечить объективность подачи героя. При первой встрече Гринева с Пугачевым внешность бунтаря ничем не примечательна: это 40-летний мужик среднего роста, худощавый, широкоплечий, с проседью в черной бороде, с бегающими глазами, приятным, но плутоватым выражением лица.
Сірі паркани, пустирі з купами різного мотлоху чергуються з підсліпуватими хатками, що аж повростали в землю. Далі широкий майдан, перерізаний у різних місцях, зяє темними ворітьми єврейських "заїжджих дворів". Казенні установи наводять сум своїми білими стінами та казармено-рівними лініями. Дерев'яний міст, перекинутий через вузьку річку, крекче, здригаючись під колесами, і хитається, як старезний дід. За мостом потяглася єврейська вулиця з магазинами, крамницями, крамничками та з ятками калачниць. Сморід, бруд, юрби дітей, що повзають у вуличному поросі. Але от ще хвилина, і ви вже за містом. Тихо шепочуть берези над могилами кладовища та вітер хвилює хліб на ланах і дзвенить сумною, безупинною піснею в дротах придорожнього телеграфу.
Я пам'ятаю, з яким страхом дивився я завжди на цей величний старезний будинок. Про нього ходили легенди й оповідання, одне від одного страшніші. Казали, що острів насипано штучно, руками полонених турків. "На кістках людських стоїть старе замчище", – переказували старожили. І моя дитяча налякана уява малювала під землею тисячі турецьких кістяків, що підтримують кістлявими руками острів з його високими пірамідальними тополями й старим замком. .
Колись старий замок був даровим притулком кожному бідакові без будь-яких обмежень. Все, що не знаходило собі місця в містечку, що втратило можливість з якихось причин платити хоча б жалюгідні гроші за покрівлю й куток на ніч і в негоду, – все це сунуло на острів і там, серед руїн, прихиляло свої бідолашні голівоньки, а за гостинність платило лише риском бути похованим під горами старого сміття. "Живе в замку" – цей вислів означав найгірші злидні. Старий замок привітно приймав і покривав тимчасово зубожілого писаря, і самотинних бабусь, і безрідних бродяг.
Проте надійшли дні, коли серед цього товариства, що тулилося під покрівлею сивих руїн, почалися незгоди. Тоді старий Януш, який був колись одним з дрібних службовців графа, виклопотав собі щось подібне до звання управителя і взявся до перетворень. Кілька днів на острові стояв такий галас, лунали такі зойки, що часом здавалося, чи не турки вирвалися з підземних темниць. Це Януш сортував населення руїн, відокремлюючи "добрих християн" від невідомих людей. Коли нарешті на острові знову встановився порядок, то виявилося, що Януш залишив у замку переважно колишню графську челядь або нащадків цієї челяді, це все були якісь старигани в потертих сюртуках і "чумарках" з величезними синіми носами та сучкуватими палицями, старухи, верескливі та бридкі, які, проте, зберегли в такому цілковитому зубожінні свої капори і салопи. Всі вони складали міцно з'єднаний аристократичний гурток, що одержав право визнаного жебрацтва. Буднями ці старі ходили з молитвами на вустах по домах заможніших городян, розносячи плітки, нарікаючи на долю, проливаючи сльози та канючачи, а в неділю вони довгими шеренгами вишиковувались біля костьолів і велично приймали подачки в ім'я "пана Ісуса" та "панни Богоматері".