XIX век как культурная эпоха начинается в календарном XVIII веке с событий Великой Французской революции 1789–1793 года. Это была первая буржуазная революция мирового масштаба (предыдущие буржуазные революции XVII века в Голландии и Англии имели ограниченное, национальное значение). Французская революция знаменует окончательное падение феодализма и торжество буржуазного строя в Европе, а все стороны жизни, с которыми соприкасается буржуазия, имеют свойство ускоряться, интенсифицироваться, начинать жить по законам рынка.
XIX век — эпоха политических потрясений, перекроивших карту Европы. В социально-политическом развитии на авансцене исторического процесса стояла Франция. Как последствия Французской революции следует рассматривать и наполеоновские войны 1796–1815 годов, и попытку реставрации абсолютизма (1815–1830 гг.), и череду последующих революций (1830 г., 1848 г., 1871 г.).
Ведущей мировой державой XIX века была Англия, где ранняя буржуазная революция, урбанизация и индустриализация привели к расцвету Британской империи и господству на мировом рынке. Глубокие перемены происходили в социальной структуре английского общества: исчез класс крестьянства, шла резкая поляризация богатых и бедных, сопровождавшаяся массовыми выступлениями рабочих (1811–1812 гг. — движение разрушителей станков, луддитов; 1819 г. — расстрел демонстрации рабочих на поле Святого Петра под Манчестером, вошедший в историю как "битва при Питерлоо"; движение чартистов в 1830–1840 гг.). Под напором этих событий правящие классы пошли на известные уступки (две парламентские реформы — 1832 г. и 1867 г., реформа системы образования — 1870 г.).
Германия в XIX веке мучительно и запоздало решала задачу создания единого национального государства. Встретив новый век в состоянии феодальной раздробленности, после наполеоновских войн Германия превратилась из конгломерата 380 карликовых государств в союз сначала 37 самостоятельных государств, а после половинчатой буржуазной революции 1848 года канцлер Отто фон Бисмарк взял курс на создание единой Германии "железом и кровью". Единое германское государство было провозглашено в 1871 году и стало самым молодым и агрессивным из буржуазных государств Западной Европы.
Соединенные Штаты Америки на протяжении XIX столетия осваивали бескрайние просторы Северной Америки, и по мере увеличения территории рос и промышленный потенциал юной американской нации.
В литературе XIX века два главных направления — романтизм и реализм. Романтическая эпоха начинается в девяностые годы восемнадцатого столетия и охватывает всю первую половину века. Однако основные элементы романтической культуры полностью определились и раскрыли возможности потенциального развития к 1830 году. Романтизм — это искусство, рожденное кратким историческим мигом неопределенности, кризиса, сопровождавшего переход от феодальной системы к системе капиталистической; когда к 1830 году очертания капиталистического общества определились, на смену романтизму приходит искусство реализма. Литература реализма на первых порах была литературой одиночек, да и сам термин "реализм" возник лишь в пятидесятых годах XIX века. В массовом общественном сознании современным искусством продолжал оставаться романтизм, на деле уже исчерпавший свои возможности, поэтому в литературе после 1830 года романтизм и реализм сложно взаимодействуют, в разных национальных литературах порождая бесконечное разнообразие явлений, не поддающихся однозначной классификации. В сущности, романтизм не умирает на протяжении всего девятнадцатого столетия: прямая линия ведет от романтиков начала века через поздний романтизм к символизму, декадансу и неоромантизму конца века. Последовательно рассмотрим обе литературно-художественные системы ХIX века на примерах их наиболее ярких авторов и произведений.
ХIX век — век сложения мировой литературы, когда убыстряются и интенсифицируются контакты между отдельными национальными литературами. Так, русская литература XIX века питала горячий интерес к произведениям Байрона и Гете, Гейне и Гюго, Бальзака и Диккенса. Многие их образы и мотивы прямо отзываются в русской литературной классике, поэтому выбор произведений для рассмотрения проблем зарубежной литературы XIX века продиктован здесь, во-первых, невозможностью в рамках краткого курса дать должное освещение различных ситуаций в разных национальных литературах и, во-вторых, степенью популярности и значимости отдельных авторов для России.
уже понад півтора століття поема і. котляревського "енеїда" не втрачає популярності серед українських читачів. і це не дивно, бо, узявши класичний твір римської літератури, котляревський зробив на основі цього сюжету справжню українську поему, сповнену гумору та героїзму.
за римською міфологією, еней був сином троянця анхіза і богині венери, який після загибелі трої довго мандрував, виконуючи волю богів, доки не зупинився в лаціумі. згодом нащадки енея заснували великий рим.
а от як починається "енеїда" котляревського:
еней був парубок моторний
і хлопець хоч куди казак,
удавсь на всеє зле проворний,
завзятіший од всіх бурлак.
і одразу — де той рим! наш, український парубок, веселий та трохи бешкетний, сміливий та кмітливий. і товариші його — хіба ж це греки? і пісні вони співають українські, і обід у них — "з салом галушки", "лемішка і куліш", і горілку та брагу п'ють вони, як справжні козаки. а боги поводяться, як дуже знайоме панство — скубуться, сваряться, ошукують один одного, не цураються хабаря (нептун за півкопи грошей погоджується припинити шторм).
еней та його друзі дуже схожі на тих стародавніх вояк із козацтва, що вміли добре поїсти та випити, кохалися з жінками, але й воювали відважно й так, наче мимохідь, без удаваної пишності, засновували міста.
коли еней і його воїни потрапляють до дідони, це наче козацька ватага після боїв відпочиває — танцює, їсть та п'є, ніби й одружитися ладні. але ось лунає "воля богів" або козацької долі — і ніщо їх не зупинить.і пливуть вони через синє море, співаючи українські пісні — про сагайдачного, про вільну запорозьку січ.
сповнене народного гумору й дотепності зображення пекла та його мешканців у третій частині поеми. у пекло автор відправив дуже знайомих українським селянам персонажів, що отруюють мирне сімейне життя — злих свекрух та мачух, лайливих зовиць, невісток. далі стоять "п'явки людські", що теж відомі народові не з міфології, а з повсякденного життя: начальники, десяцькі, соцькі, судді, стряпчі. не обминає котляревській тих, що святими, волоцюг, п'яниць, невірних дружин.а в самому жахливому місці розміщено народних катів: то пани, що з людьми поводяться гірше, ніж із тваринами, попи, що обдурюють народ, шахраї-купці, сутяги.дія поеми розгортається далі, разом з енеєм ми бачимо нарешті праведників. але й рай там не попівський, а козацький: для них все празники були; люльки курили, полягавши,або горілочку нарешті до берегів тібру, еней і його товариші освоюють цю землю. чимало подій та боїв ще трапляється, доки не втручаються боги. бійка на землі переходить у бійку на небі — і там богині поводяться, як лайливі сусідки, що б'ються за якийсь мотлох: венера лайки не стерпіла,юнону стала інчується "енеїда" перемогою енея та здійсненням пророцтва. але ми неохоче залишаємо героя, що замість далекого троянця постав перед нами в образі веселого, відважного парубка, вигодуваного січчю.котляревський зробив свою поему дійсно народною. і це не тільки тому, що герої одягаються та їдять як українці, а й тому, що в їх характерах він відобразив найважливіші риси українського народу: сміливість, завзятість, почуття гумору, уміння посміятися над деякими своїми , життєрадісність.