Аналіз твору вірша "Книги в червоній палітурці", Марина Цветаєва:
Тема: Про улюблені книжки, про улюблене заняття – читання.
Ідея: світ дитинства та світ Книги — це один гармонійний та щасливий світ, а світ дорослих контрастує з ними, тому що вони більше не вірять в реальність світу Книги.
Головна думка: на думку автора, віра в живе слово Книги і робить дитину чистою, сміливою та щасливою. Герої найкращих творів світової дитячої літератури стали для багатьох хлопчиків і дівчаток різних країн та епох не тільки найкращими друзями, а й провідниками у неповторний світ, де завжди сяє сонце, де панують щастя, радість і завжди звучить дитячий дзвінкий сміх!
Ліричний герой: доросла людина "Из рая детского житья...". Рай — щось далеке та невимовно прекрасне. Дитинство залишилось у минулому ліричної героїні. Вона остаточно прощається з дитинством. Доросла героїня розуміє, що щастя, радість залишились у далекому дитинстві й ніколи не повернуться, в дорослому житті немає місця фантазії, літературні герої ніколи більше не оживуть. У дорослому житті багато зла та несправедливості, з гіркотою героїня говорить про те, що єдині, хто не зрадить, — це улюблені з дитинства книги, що робили її щасливою.
Сюжет вірша:
розповідає про маленьку авторку, одержимою книгами, і сюжетами творів Марка Твена. Дух ліричної героїні захоплювали напружені сцени, такі як розв'язка роману "Принц і жебрак", момент в печері з Томом і Беккі з "Тома Сойєра". Калейдоскопом ці сюжети миготять у міру прочитання вірша. Своє твір Марина Цвєтаєва закінчує, використовуючи урочисті звернення до славу дитинству і книгам - "про золоті часи", "про золоті імена". Вірш перетворюється в гімн, в оду літературі і юним рокам.
Художні засоби: епітети: «золоті часи», «потертому палітурці», «манірною вдови», уособлення: «тремтять вогники», вигуки: «мені страшно!», «Боже!» і риторичне питання: «... чому серед червоних книг знову за лампою не заснути б?».
Повесть открывается авторским отступлением о судьбе станционных смотрителей – достойных сострадания чиновников 14-го класса, на которых каждый проезжающий считает своим долгом выместить раздражение. Сам повествователь изъездил всю Россию и знал многих станционных смотрителей. В память об одном из них, Самсоне Вырине, «смотрителе почтённого сословия, написана эта повесть». В мае 1816 г. повествователь проезжает через небольшую станцию. На станции Дуня, красавица дочь смотрителя, подает чай. На стенах комнаты висят картинки, изображающие историю блудного сына. Повествователь и смотритель с дочерью вместе пьют чай, перед отъездом проезжающий целует Дуню в сенях (с ее согласия). Через несколько лет повествователь снова попадает на ту же станцию. Смотритель очень постарел. На вопросы о дочери он не отвечает, но после стакана пунша становится разговорчивее. Рассказывает, что 3 года назад молодой гусар (ротмистр Минский) провел несколько дней на станции, притворяясь больным и подкупив лекаря. Дуня за ним ухаживала. Выздоровев, ротмистр собирается в дорогу, вызывается подвести Дуню до церкви и увозит ее с собой. Потеряв дочь, старик отец заболевает от горя. Оправившись, он отправляется в Петербург искать Дуню. Минский отказывается отдать девушку, подсовывает старику деньги, тот выбрасывает ассигнации. Вечером смотритель видит дрожки Минского, следует за ними и таким образом выясняет, где живёт Дуня падает в обморок , Минский прогоняет старика. Смотрительвозвращается на станцию и больше уже не пытается искать и возвращать дочь. Повествователь третий раз проезжает через эту станцию. Узнает, что старый смотрительспился и умер. Просит показать ему могилу. Мальчишка-проводник рассказывает, что однажды на могилу приезжала красивая барыня с тремя детьми, заказывала молебен и раздавала щедро чаевые.
На палубу вышел и маленький негр лет десяти-одиннадцати, в рваной рубашке, истощённый. Его тотчас отнесли в лазарет. Доктор начал его отхаживать. Затем, с мичмана, который знал англ. язык, команда узнала о том, что мальчик был слугой у капитана американского корабля «Бетси» . Хозяин бил его каждый день. А две ночи назад корабль столкнулся с другим кораблём и пошёл ко дну. Через два дня арапчонок поправился и хотел уже подняться на палубу, но у него не было одежды. Тут в дверях лазаретной каюты появился пожилой матрос Иван Лучкин. Он принёс арапчонку платье: «Носи на здоровье, Максимка! » (Максимка, потому что в день святого угодника Максима) . Потом Лучкин повёл его на палубу, представил матросам. Арапчонка приняли с полным радушием, позвали обедать вместе со всеми. Лучкин скроил ему башмаки. Позвал посмотреть на артиллерийское учение, которое очень понравилось мальчику. Попытки научить арапчонка некоторым русским словам
Аналіз твору вірша "Книги в червоній палітурці", Марина Цветаєва:
Тема: Про улюблені книжки, про улюблене заняття – читання.
Ідея: світ дитинства та світ Книги — це один гармонійний та щасливий світ, а світ дорослих контрастує з ними, тому що вони більше не вірять в реальність світу Книги.
Головна думка: на думку автора, віра в живе слово Книги і робить дитину чистою, сміливою та щасливою. Герої найкращих творів світової дитячої літератури стали для багатьох хлопчиків і дівчаток різних країн та епох не тільки найкращими друзями, а й провідниками у неповторний світ, де завжди сяє сонце, де панують щастя, радість і завжди звучить дитячий дзвінкий сміх!
Ліричний герой: доросла людина "Из рая детского житья...". Рай — щось далеке та невимовно прекрасне. Дитинство залишилось у минулому ліричної героїні. Вона остаточно прощається з дитинством. Доросла героїня розуміє, що щастя, радість залишились у далекому дитинстві й ніколи не повернуться, в дорослому житті немає місця фантазії, літературні герої ніколи більше не оживуть. У дорослому житті багато зла та несправедливості, з гіркотою героїня говорить про те, що єдині, хто не зрадить, — це улюблені з дитинства книги, що робили її щасливою.
Сюжет вірша:
розповідає про маленьку авторку, одержимою книгами, і сюжетами творів Марка Твена. Дух ліричної героїні захоплювали напружені сцени, такі як розв'язка роману "Принц і жебрак", момент в печері з Томом і Беккі з "Тома Сойєра". Калейдоскопом ці сюжети миготять у міру прочитання вірша. Своє твір Марина Цвєтаєва закінчує, використовуючи урочисті звернення до славу дитинству і книгам - "про золоті часи", "про золоті імена". Вірш перетворюється в гімн, в оду літературі і юним рокам.
Художні засоби: епітети: «золоті часи», «потертому палітурці», «манірною вдови», уособлення: «тремтять вогники», вигуки: «мені страшно!», «Боже!» і риторичне питання: «... чому серед червоних книг знову за лампою не заснути б?».
Сенкан книга:
Книга
Жива, вічна
Зачаровує, заспокоює, надихає
Невід’ємна частина людського життя
Друг і порадни
чи яке ви хотіли напишіть у коментарії