Того, как складывался великий замысел, хранит не меньше детективной интриги и острых коллизий, чем сам роман александра дюма блистательные герои романов александра дюма и сами названия его книг давно стали нарицательными. так, о верных друзьях мы говорим: неразлучны, как три мушкетера. а графом монте-кристо часто называют таинственного и богатого человека с неясным впрочем, и сами обстоятельства создания романов дюма хранят немало загадок и тайн. в начале 1840-х годов александр дюма уже прославился не только как драматург, но и как автор -приключенческих романов. известность и богатство пришли к нему во многом новому газетно-журнальному жанру – фельетону. в то время фельетоном назывались увлекательные романы, которые печатались из номера в номер, с продолжением. вся франция с восторгом читала «трех мушкетеров» в журнале «сьекль» («век»), в течение полугода заветные номера, что называется, рвали из рук, зачитывали до дыр, а некоторые главы омывали слезами. например, гибель славного портоса повергла тысячи французов в безутешную скорбь. новомодный жанр требовал от автора огромной работо и особых навыков в построении фабулы: каждой главе следовало придать определенную сюжетную завершенность, но непременно с интригующим финалом. пометка в конце главы «продолжение следует» буквально гипнотизировала читателей, возбуждала неутихающий интерес. кроме того, главы печатались по мере написания, с пылу с жару, а общий план романа существовал только в голове автора, и требовалось высокое мастерство, чтобы свести воедино разрозненные эпизоды и сюжетные линии, не растерять героев и второстепенных персонажей. по мере публикации романа-фельетона в периодике, автор уже составлял отдельные тома из напечатанных глав, а издатели выпускали их в свет. некоторое время никто не мог сравниться с александром дюма в мастерстве фельетонного романиста, а равно и в тиражах, и в доходах. но в 1843-м трон короля фельетона зашатался. роман-фельетон эжена сю «парижские тайны» вызвал огромный интерес у французской публики, и читатель проголосовал за него рублем, то бишь, франком. совокупный гонорар за это произведение в газете и в книжном издании побил все рекорды. дюма не слишком огорчился, , только его тщеславие было слегка задето – он не привык быть вторым. поразмыслив, он понял, в чем был скрыт успех «парижских тайн». хотя эжен сю был значительно слабее его как писатель, но он рассказывал о современной жизни франции, его героями стали представители всех слоев общества сверху донизу. читатели с удовольствием подсматривали в замочную скважину за жизнью великосветских особ; они узнавали себя в честных работягах; они с любопытством и одновременно с отвращением опускались в мир городских трущоб. при этом эжен сю умел лихо закручивать криминальный сюжет, интриговать тайнами, нагнетать страсти, как высокие, так и низменные. издатели убеждали дюма обратиться к современности. тот и сам планировал в будущем изобразить панораму столичной жизни в «парижских путевых очерках» – аж в восьми томах! но теперь воображение мастера пленилось новой творческой . дюма решил в первый и в последний раз взяться за роман на современную тему. прежде всего, ему нужен был захватывающий сюжет, в котором переплелись бы самые сильные страсти человеческие: любовь, зависть, алчность, стремление к власти и жажда справедливого возмездия. дюма и прежде прочитывал море разнообразной в поисках материалов и сюжетов. он не вел картотеки, он все хранил в своей массивной, подстать всей тучной фигуре, голове. и вот из глубин памяти всплыла , прочитанная лет пять назад. первым ее раскопал в полицейских архивах жак пеше и опубликовал под заглавием «алмаз отмщения». случай из полицейской хроники оказался настоящим алмазом, требующим, однако, мастерской огранки.
До читача. По формі Сервантес задумав свій роман як пародію на сторонній реалізму традиційний рицарський роман, але вийшов за межі літературної пародії і дав глибоку критику як Середньовіччя, так і буржуазних відносин, що складалися на той час.
Змальовуючи пригоди Дон Кіхота, одержимого бажанням встановити справедливість на цьому світі, Сервантес зіштовхує лицарський, середньовічно-патріархальний уклад суспільства і гуманістичні ідеали епохи Відродження з дійсністю зародження капіталістичних стосунків.
Розповідаючи про примхи долі свого героя, автор об'єднує сатиру і гумор, комічні й трагічні мотиви, гіперболізм власної фантазії та буденні побутові сцени.
Герой роману — не прекрасний лицар-юнак, а "бадьорий кістлявий дідуган", який повірив, що не минули ще лицарські часи, що можна помахом меча і влучною стрілою встановити справедливість, до бідним та пригніченим, захистити "принижених та гнаних". По дорогах Іспанії їде лицар, готовий кожної хвилини кинутись у бій, захищаючи лицарську честь. Усюди він отримує побої, знову встає і продовжує свою хоробру місію. Але він не може виправити світ: Дон Кіхот народився в жорстокі часи, коли добро і благородство не в честі, коли більшість людей — боягузи. Він був чистим душею, коли аристократія втратила сором, був скромним і делікатним серед грубощів, тримав слово, коли це ніхто не цінив, присвятив життя високим прагненням, коли інші тішились власними потребами.
Історія Дон Кіхота — це приклад того, що не час створює людей, а люди прикрашають його, як це зробив середньовічний інтелігент Сервантес і його Дон Кіхот, що не завжди в "жорстокий час" бувають "жорстокі серця".Фінал роману неочікуваний — Дон Кіхот відрікається від того, що так хоробро захищав. Сервантес розумів недосконалість навколишнього світу і усвідомлював безперспективність шляху свого непрактичного героя-романтика.
Герой Сервантеса близько 400 років продовжує свій шлях духовними дорогами людства. Для одних — він герой, для інших — навіжений. Це "вічний образ" безкінечного конфлікту між шляхетністю бажань і неможливістю їх втілення, пошуку сенсу життя і ототожнення свого місця в ньому.
Неймовірна кількість прочитаних романів навіяла дону Кіхоту думку стати лицарем, сісти на коня і зі зброєю в руках вирушати на пошуки пригод, почати викорінювати неправду і "здобувати собі безсмертну славу та ім'я". Він придумує не тільки собі більш милозвучне ім'я — Дон Кіхот, — але і свою шкапу нарікає Росінантом, що означає "кляча, що йде попереду". Він придумує образ дами свого серця зі солодким ім'ям Дульсінея Тобоська. Посвячення в лицарі п'ятдесятирічний ідальго організує в трактирі, відвідувачі якого заради забави прийняли участь в цьому фарсі, ледве стримуючись від сміху...
Перша спроба встановити правосуддя у Дон Кіхота була невдалою, тому справжньому лицарю був потрібен зброєносець. На цю роль хитрий "правосудець" вмовив наївного односельчанина Санчо Панса і пообіцяв, що, захопивши який-небудь острів, він зробить Санчо з простого селянина губернатором цього острову.
У супроводі добродушного Санчо Панси Дон Кіхот боровся з вітряками, уявляючи, що це велетні, які хочуть рознести все на своєму шляху; намагався боротися з левами, які тихо спали у клітці, незважаючи на нього, і не бажали вступати в бій з лицарем, який з Лицаря Печального Образу захотів стати Лицарем Левів.
Кожний "бій" Дон Кіхота має символічний характер. Щохвилинно ми ведемо боротьбу з реальними і примарними силами зла, від когось залежимо, комусь підпорядковані... Та, мабуть, ось головна мудрість, яку можна винести з книги:
"Свобода, Санчо, — це одна з найдорогоцінніших щедрот..., з нею не можуть зрівнятися ніякі коштовності... Заради свободи, як і заради честі, можна ризикувати життям..., неволя є найбільшим з нещасть, які тільки можуть статися з людиною...".