Україна, український народ, українська мова! Які величні, незрівнянні ні з чим поняття! Україна, як і українська мова, мають свою історію. Україна... В одному цьому слові бринить жмуток смутку і краси, величі і слави, країна, де найбільше люблять волю і довго не мали її, країна гарячої любові до народу, вікової боротьби за щастя, рівноправність, незалежність. Така ж доля спіткала і мову. І хоча український народ – один із великих слов’янських народів – був розтерзаний і пошматований впродовж тривалого часу між різними імперіями, позбавлений політичних прав, позбавлений права на творення рідної літератури.Зараз Україна – незалежна держава. І вона, звісно повинна мати свою мову, повинна відродити її з розумом, повагою, відродити культуру, не поспіхом та указами, а серцем і бажанням людей.Мова живе, її життя. Її власна історія міститься в постійній її зміні: щезають старі звуки, появляються нові й вони міняються, як і форми слів, синтактичні звороти, значення слів. Увесь духовний і матеріальний поступ людства будується на мові, історія якої тісно пов’язана з політичною долею того народу, котрий нею говорить.Мова – це найкращий засіб взаємних зносин окремих осіб між собою, засіб їх духовного об’єднання і взаємного впливу. Без мови нема народності, рідна мова найкраще відбиває в собі думки й почуття окремої людини, суспільності всього народу. В мові, її історії, розвитку й виробленні відбилися перші ознаки проявів самостійного духовного життя в майбутньому окремого народу. Найголовніші індивідуальні ознаки народу – це його мова, література, мистецтво, пісні, усна творчість.Мова – це характер народу. В ній відбито його національні звичаї, побут нахили. Мова – це ще й історія народу. Від найдавніших часів наші предки залишили в мові свої глибокі сліди. У мові відбивається і пам’ять народу, бо майбутнє виростає з минулого. Нашому поколінню треба плекати кожне слово рідної мови, передане нам у спадок від наших пращурів. Нам треба вивчати, розвивати, берегти свою мову, бо без неї народ перестає бути самостійним, незалежним і багатим. Ми не маємо права забувати, що за любов до української мови, до рідного народу багато письменників часто платили власним життям. В своїх віршах, творах вони описували обурення і гноблення до рідного слова:Коли забув ти рідну мову,Яка б та мова не була –Ти втратив корінь і основу,Ти обчухрав себе дотла.(Дмитро Білоус)Розуміння ролі мови в житті народу визначає естетичне кредо Лесі Українки, М.Коцюбинського, А. Малишка. А ще П. Тичина та М.Рильський щедро висівали добрі зерна свого поетичного слова на ниву української літературної мови; зерна проросли, збагатили, сповили мову новими висловами. Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше вона має володіти, звичайно, рідною мовою. І це не тільки й тому, що рідна мова, - це невід’ємна частка Батьківщини, голос народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші, найніжніші струни людської душі.Мова – це золотий запас душі народу, з якого виростаємо, яким живемо, завдяки якому маємо право милуватися рідним краєвидом. Мова – найкращий цвіт, що ніколи не в’яне, а вічно живе, розвивається і процвітає.
Мне нравится читать стихи Лермонтова. Большинство из них вызывают у меня грустную радость… Есть у Михаила Юрьевича и стихи, которые заставляют задуматься о жизненных приоритетах, вызывая глубокую печаль и сопереживание к героям стихотворений.Мне порой кажется, что в любом стихотворении Лермонтова, о Родине оно или об одиноком парусе средь моря, о смерти поэта или о первом января, есть грустные мотивы, какая-то печаль, или даже обида на всё то, что происходит вокруг самого автора и в его стихах. Многие поэты, сочиняя стихотворения о Родине, пишут о ней с восхищением и открытой радостью, в то время как Лермонтов, описывая свою любовь к Родине пишет:
«И, взором медленным пронзая ночи тень,
Встречать по сторонам , вздыхая о ночлеге,
Дрожащие огни печальных деревень.»
Но почему Лермонтовские стихи такие грустные? На мой взгляд, ответ на этот вопрос кроется в детстве поэта. Мне кажется, что первой и, наверное, самой главной причиной этого является ранняя кончина матери поэта. Будучи трёх лет от роду будущий поэт, продолжатель великого дела Пушкина, Михаил Юрьевич остался без матери. Всё своё детство он провёл в Тарханах, в поместье Бабушки, Елизаветы Алексеевны Арсеньевой, нежно любящей внука и враждовавшей с его отцом. По этой причине Лермонтов почти не виделся с отцом. Как следствие, поэт пишет стихотворение «Ужасная судьба отца и сына… »
В любви Лермонтова тоже не обошли стороной неудачи. Он влюблялся неоднократно, но почти всегда получал отказ. Он был как и Пушкин, опальным поэтом. Множество стихов, таких как «Нет, не тебя так пылко я люблю», «Романс к И», «К Н. И.» и многие другие были посвящены возлюбленным поэта.
Лермонтов мне нравится тем, что он всегда умело может отразить на бумаге то, что он видит и чувствует. Одним из примеров этого является стихотворение «Нищий». Лермонтов сумел в трёх четверостишьях описать все страдания и чувства одного человека, просящего у стен храма. Он лишь просил куска хлеба, тогда как кто-то из проходящих положил ему в руку камень…
Несмотря ни на что, жизнь Лермонтова была мгновенна и ослепительна, как проблеск молнии на грозовом небе. Он писал обо всём что видел, что чувствовал, чем жил. Его стихи — отражение его великой души и неимоверного таланта. Не дожив и до двадцати семи лет, он весь круг жизни, со взлётами и вдохновенными чувствами, и падениями, полными разочарования и тоски.
