Маленькому хлопчикові на день народження подарували коробку з олов’яними солдатиками. Солдатиків було 25 і відлиті вони були зі старої олов’яної ложки. Всі вони були красені, з рушницями і в червоно-синіх мундирах, тільки у одного солдатика не було однієї ноги. Його відливали останнім і олова на нього не вистачило.
Хлопчик поставив солдатиків на стіл, де було багато інших іграшок, але найпомітнішим був картонний палац. У дверях замку стояла дівчина з картону, з блискіткою на грудях.
Дівчина стояла на одній нозі, адже вона була танцівницею, але олов’яний солдатик вирішив, що дівчина теж однонога. Солдатик закохався в дівчину і хотів, щоб вона стала його дружиною.
Увечері солдатиків прибрали в коробку, а одноногий солдатик залишився зовні. Іграшки в цей час почали грати і тільки танцівниця стояла нерухомо. О дванадцятій годині з табакерки вискочив злісний троль і зажадав, щоб солдатик припинив дивитися на танцівницю. Але солдатик не слухався його.
А вранці солдатика поставили на вікно, вікно відкрилося і солдатик впав вниз. Він встромився в бруківку і його знайшли хлопчаки. Пішов дощ і потекли струмки. Хлопчаки вирішили відправити солдатика в плавання і посадили його в паперовий кораблик. Потім вони пустили кораблик в канаву і солдатик поплив.
Він заплив під місток і стало темно. Там сидів щур, який став вимагати з солдатика паспорт. Але солдатик стояв мовчки і не відповідав.
А кораблик кинуло у великий канал і він почав тонути. Солдатик также непохитно стояв і мовчав, думаючи про те, що більше ніколи не побачить прекрасну танцівницю.
Але тут солдатика проковтнула велика риба. І стало зовсім темно, а солдатик мовчки лежав, стискаючи рушницю. Потім раптом знову блиснуло світло. Виявилося рибу зловили, продали, і кухарка її випатрала. Вона знайшла солдатика і віднесла його в кімнату. А там солдатик знову побачив прекрасний палац і свою улюблену танцівницю. Солдатик подивився на неї, а вона подивилася на солдатика.
Раптом якийсь малюк схопив солдатика і кинув його в камін. Солдатик відчув, що тане, але міцно тримав рушницю і дивився на танцівницю. І раптом хтось відчинив двері, потік повітря підхопив танцівницю і її теж кинуло в полум’я. Вона згоріла. А солдатик розтанув у маленький клубок.
Вранці служниця знайшла в золі шматочок олова в формі сердечка і обгорілу блискітку, чорну як вугілля.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/nepohytnyy-olov-yanyy-soldatyk-analiz-kazky
Образи, які звуться «вічними» у літературі, представляють собою такі образи, які стали втіленням певних загальнолюдських рис, стали називними для певного типу людей, явищ. Наприклад, Дон Кіхот став втіленням безкорисливої любові до справедливості, Обломов – символом лінощів, а Плюшкін – уособленням скупості, скнарості. «Вічні образи» - велике надбання людської культури, класичної літератури.
Образ Прометея, створений в трагедії давньогрецького драматурга Есхіла «Прометей закутий», також є «вічним» для світової художньої культури. Він – втілення героїчної самопожертви заради інших, героїчного, безкорисливого служіння людям. Також образ Прометея є втіленням залізної волі, міцного духу, нескореності. Титан Прометей таким чином став символом одвічних прагнень та ідеалів людства. Він – сильний герой, який робить свідомий вибір – бути альтруїстом, допомагати іншим, та йде своїм шляхом до кінця. Вказані риси характеру Прометея є змістом поняття «Прометеїзм», яке виникло від імені титана.
Образ Прометея надихає людей бути мужніми, незламними, с честю та гідністю переносити труднощі та тортури, не піддаватися на спроби супротивників улестити, підкупити або залякати. Образ Прометея вчить цілеспрямовано діяти на благо інших людей, усього людства.
Вічний образ Прометея здавна надихає письменників, поетів, художників та інших митців. До образу Прометея у своїй творчості звертались Гете та Байрон, а з українських митців - Тарас Шевченко в поемі «Кавказ», Максим Рильский та Андрій Малишко в своїх поезіях. А Леся Українка присвятила Прометеєві такі рядки:
«Ти, Прометею, спадок нам покинув,
Великий, незабутній. Тая іскра,
Що ти здобув для нас від заздрих Олімпійців,
Я чую пал її в своїй душі…»