1. Б) лирика
2.А) рассказ
3. б) С.А. Есенин
4.в) пейзаж
5. г) Некрасов
6. г) сравнение
7. А) перекрестная
8. в) эпитет( Определение, прибавляемое к названию предмета для большей изобразительности) Румяный парус и т.д
9. А) П.П. Бажов
10. в) «Тёплый хлеб»
11. б) ударил мороз
12. б) глухарь
13. б) хлеб
14.В глухой тайге он смог выжить благодаря тому, что знал и мог делать. Васютка следовал советам, которые получал от взрослых. Но любой человек хоть чуть-чуть знающий суровые таежные законы, понимает, что грозило Васютке. Однако мальчик не пал духом, не стал со страхом ожидать смерти, хотя вначале и испугался. Вдумчиво, без суеты шел Васютка вперед, и удача улыбнулась ему. Он помнил слова отца и дедушки:"Тайга хлипких не любит." Эти слова мальчику в наиболее трудные мгновения отчаяния, придавали ему силы. А знание, как следует поступать, а также мужество, самообладание позволили Васютке Он не терял присутствия духа и не «терял голову» даже ночью, когда плакал от отчаянии, и не забывал мешок свой вешать на сучок, не поддавался желанию съесть запас хлеба сразу, старался запоминать свой путь и запомнить место, где находился. Когда же мальчик доел последний кусочек хлеба, удача снова вознаградила его: он нашел красивое озеро с огромным количеством рыбы. А правильная логика привела мальчика к Енисею, где его и подобрали рыбаки.
Вороной конь из сказки Константина Паустовского "Теплый хлеб" многое повидал на своем веку. Разорвавшийся снаряд поранил ему ногу, и конь уже не мог участвовать в сражениях. Кавалеристы оставили его мельнику Панкрату, который подлечил его.
Конь был терпеливый. Он новому хозяину на мельнице, терпеливо перевозя материалы для ремонта мельничной плотины.
Конь отличался смекалкой и пониманием жизни. Он, зная, что Панкрату трудно заботиться о его пропитании, ходил побираться по деревне. Домов ведь много, и немного еды может дать каждая хозяйка.
У коня чувствительная натура. Он до слез обиделся на Фильку, который, издеваясь, бросил лакомый кусочек хлеба с солью в снег. А с больной ногой коню трудно было подобрать его. И Филька это понимал.
Конь обладал чудодейственной силой. Не стерпя обиды, он своим ржанием призвал пронзительный ветер и лютый холод на деревню. Река перемерзла и мельница не могла работать. А раз нет муки - не будет и хлеба. Деревню ждал голод.
Конь гневлив. Обида помутила ему разум. Он не подумал, что из-за одного глупого мальчишки пострадает целая деревня, которая от души его кормила и уважала.
Когда осознавший свою вину Филька организовал рубку и плавление льда, мельница заработала и хозяйки напекли хлеб. С теплым хлебом мальчик пришел коню мириться. Но конь обладал чувством собственного достоинства. Он не купился на подношение. И только поверив Панкрату, пошел на мировую.
Конь может прощать. Поняв, что мальчик искренне раскаивается, он положил голову ему на плечо, показывая, что старое забыто и он доверяет Фильке.
В этой сказке коню присущи и человеческие качества, и недостатки.
Объяснение:
Это его характеристика,может что-то
Іноді дивуєшся, як щедро природа наділяє деяких людей своїми дарами. Не поскупилася вона на них, коли наділяла мистецькими здібностями сина сільського дяка з-під Чернігова Павла Тичину. Співочий талант поєднався з винятковими музичними здібностями, а його захоплення живописом поступилося лише перед поетичним даром. Так на літературному небосхилі України спалахнула зірка, що за силою і красою свого сяяння стала гордістю української літератури.
У її історії постать співця “Сонячних кларнетів” не має собі рівних за глибиною осягнення світової гармонії й дисонансів, за емоційністю, символікою та оригінальністю віршування. Коли я читав поезії “Сонячних кларнетів”, то відчував, що зі мною розмовляє добрий, щирий і розумний друг. Він схвильовано відкривав мені свої чисті, потаємні почуття, розповідав про найдорожче, захоплював своїм викриттям суті природи, навчав її розуміти і любити. Він наче запросив мене у світ, де панує гармонія і краса. І я, зачарований рядками його віршів, пішов за ним у світ гармонії природи і людини, інтелекту й духовності, почуття й обов’язку, національного і загальнолюдського, землі і космосу: Блакить мою душу обвіяла.Душа моя сонця намріяла, Душа причастилася кротості трав – Добридень! – я Богу сказав! Поступово і я перейнявся радістю, яку щедро дарує всім мій новий друг – ліричний герой “Сонячних кларнетів”.Він прагне логічно пояснити, розкрити таємницю щастя своїм читачам. Він сам творить гармонію і кличе у свій дивний світ: будьте молоді й щасливі! Радійте! Життя того варте! Зачарований ігач і замислений мрійник, герой першої збірки Павла Тичини намагається передати свій піднесений стан влучним мис-тецьким засобом: він переконливо малює живі, радісні, інтонаційно багаті картини.Тільки людина, закохана у світ в усіх його проявах, спроможна створити таку красу: Йду в простори я, чумний, тривожний. В моїм серці і бурі, і грози, Й рокотання – ридання бандур. І тут я відчув, що в душі героя поєднався оптимізм з якимось очікуванням. Очікуванням чого? І друг відповідає мені тривожними рядками:Буде бій Вогневий! Сміх буде, плач буде… Перламутровий… Мабуть, саме ця відповідь допомагла мені зрозуміти, що, хоч найголовнішою ознакою світлої поезії “Сонячних кларнетів” є тонке навколишнього світу і милування його гармонією, однак це книга передчуття сподіваного щастя, яке так і не справдилося.
Я бачу ліричного героя в скорботі: він приймав революцію, що несла надії Україні, але його вразлива душа не могла змиритися з її жахами. Він сумно зазначає: “Не буть ніколи раю, у цім кривавім краю”, але тільки безмежною любов’ю сповнені його почуття: І цій країні вмерти? – Де він родився вдруге, – Яку любив до смерті? Мій друг, герой “Сонячних кларнетів”, пробудив у моєму серці незнані раніш хвилюючі і прекрасні почуття до навколишнього буття. І я так вдячний йому за це!