Ми вивчаємо на уроці повість Миколи Вінграновського «Сіроманець». У ній розповідається про хлопця, його незвичайну дружбу зі справжнісіньким вовком.
Хлопця звати Сашком. Він звичайний школяр, йому дванадцять років. Допитливий, непогано вчиться, не забуває виконувати домашнє завдання. Він виділяється тим, що любить ходити до школи лісовою стежкою ігати за природою, прислухатися до лісових звуків. Має світлу душу, співчуває та допомагає беззахисному вовкові, переживає. Дуже сумує, навіть вчитися почав гірше, місця собі не знаходив, бачив сумні сни, коли Сіроманець змушений був далеко втікати від переслідування. Відстоює справедливість, говорить правду про дядька Чепіжного, котрий повбивав усіх вовків і переслідує Сіроманця. Хлопчик робить сміливі вчинки. Сашко невеликого зросту, але спритний, у мороз „засунув шапку у кишеню”, „скинув на сніг кожушину”, „махнув однією ногою, другою, валянки попадали біля кожушка в сніг” не звертає увагу на холод і пролазить у кузню, розрізає зав’язки і сприяє Сіроманцю звільнитись з полону. Ставить тварину в один ряд з немічною старою людиною, подався у далеку дорогу, щоб вилікувати незрячого вовка. Мова героя наповнена лагідними словами: вовчику, лизунчику, Сіроманчику. Сашко розмовляє з твариною як із другом. У багатьох розмовах вчувається розсудливість „…і що, його треба, виходить, убивати”,„так він живий і йому треба жити”, смуток за поведінку дорослих, що не хочуть зупинити дядька Чепіжного ,це ж нечесно – він один, а їх онде скільки ”. Він мріє, щоб вовк жив у них дома. Дуже дивувався, що його бажання не можуть зрозуміти дорослі. Тому, коли виросте, вирішив бути лісником.
Сашко мені подобається своєю сміливістю, чесністю, добротою, щирістю. Це відчув, навіть, вовк, який став його другом і не раз повертався до Сашка.
Основываясь на событиях прошлого, николай васильевич гоголь пишет повесть «тарас бульба», центральными персонажами которой являются два сына старого казака тараса бульбы: остап и андрий, внешне похожие друг на друга, но разным, в чем-то противоположным характером. «два дюжие молодца, еще смотревшие исподлобья, как недавно выпущенные семинаристы. крепкие, здоровые лица их были покрыты первым пухом волос, которого еще не касалась …бритва». по-разному относились братья к учебе: остап – старший «…в первый год (из киевской бурсы) бежал. его возвратили, высекли страшно и засадили за книгу. четыре раза закапывал он свой букварь в землю, и четыре раза, отодравши его бесчеловечно, покупали ему новый». тарас бульба пригрозил оставить сына в монастырских служках, если тот не выучится всем наукам, только после этого остап начал заниматься. андрий же, наоборот, «учился охотнее и без напряжения», «был более изобретателен, нежели его брат». братья сильным характером, но остап «считался всегда одним из лучших товарищей… никогда, ни в каком случае не выдавал своих товарищей… был суров к другим побуждениям, кроме войны и разгульной пирушки… был прямодушен с равными, имел доброту…». андрий же, имея чувства более живые и развитые, «чаще являлся предводителем довольно опасного предприятия и иногда, с изобретательного ума своего, умел увертываться от наказания». остап мечтает стать настоящим казаком и отправиться в запорожскую сечь. младший же брат, желая совершить подвиг, любил помечтать и в одиночестве побродить по улицам киева. старший брат хладнокровно вел бой, «мог вымерить всю опасность», в нем «не могли не быть заметны наклонности будущего вождя», ему «казалось, был на роду написан битвенный путь и трудное знанье вершить ратные дела». во время боя андрий полностью погружался в «очаровательную музыку пуль и мечей. он не знал, что такое значит обдумывать, или рассчитывать, или измерять заранее свои и чужие силы». до последней минуты своей жизни оставался остап настоящим товарищем, преданным общему делу, потому что так же как для отца, для него не было «уз святее товарищества». андрий же, увидев нищету, голод, страдания людей осаждаемого города, несчастье любимой девушки, предал своих товарищей. жизнь остапа отдана казакам, поэтому так же, как и отец, он мечтает о счастье в запорожской сечи, на поле боя. вся жизнь андрия – мечта о личном, семейном счастье. поэтому он ближе матери, ласковей с ней, так как понимает ее заботы и печали. таким образом, оба сына тараса бульбы – обладатели сложной судьбы, и нельзя однозначно определить правильность выбранного ими пути.
Уэтого произведения есть свой подтекст, который заключается в том, что люди не умеют жить в гармонии с природой . они могут лишь с восхищением наблюдать за ее метаморфозами, но никогда не станут единым целым с землей, водой, воздухом и огнем. именно по этой причине, считает автор, возникают все беды и проблем человечества, которое не может подняться над мирской суетой, как тучи, и отказаться от собственной гордыни, обид, желаний и стремлений. по этой причине в человеческом мире никогда не будет взаимопонимания и любви, так как каждый из индивидуумов представляет собой запутанный клубок пороков и страстей, распутать который подвластно лишь высшим силам.
Ми вивчаємо на уроці повість Миколи Вінграновського «Сіроманець». У ній розповідається про хлопця, його незвичайну дружбу зі справжнісіньким вовком.
Хлопця звати Сашком. Він звичайний школяр, йому дванадцять років. Допитливий, непогано вчиться, не забуває виконувати домашнє завдання. Він виділяється тим, що любить ходити до школи лісовою стежкою ігати за природою, прислухатися до лісових звуків. Має світлу душу, співчуває та допомагає беззахисному вовкові, переживає. Дуже сумує, навіть вчитися почав гірше, місця собі не знаходив, бачив сумні сни, коли Сіроманець змушений був далеко втікати від переслідування. Відстоює справедливість, говорить правду про дядька Чепіжного, котрий повбивав усіх вовків і переслідує Сіроманця. Хлопчик робить сміливі вчинки. Сашко невеликого зросту, але спритний, у мороз „засунув шапку у кишеню”, „скинув на сніг кожушину”, „махнув однією ногою, другою, валянки попадали біля кожушка в сніг” не звертає увагу на холод і пролазить у кузню, розрізає зав’язки і сприяє Сіроманцю звільнитись з полону. Ставить тварину в один ряд з немічною старою людиною, подався у далеку дорогу, щоб вилікувати незрячого вовка. Мова героя наповнена лагідними словами: вовчику, лизунчику, Сіроманчику. Сашко розмовляє з твариною як із другом. У багатьох розмовах вчувається розсудливість „…і що, його треба, виходить, убивати”,„так він живий і йому треба жити”, смуток за поведінку дорослих, що не хочуть зупинити дядька Чепіжного ,це ж нечесно – він один, а їх онде скільки ”. Він мріє, щоб вовк жив у них дома. Дуже дивувався, що його бажання не можуть зрозуміти дорослі. Тому, коли виросте, вирішив бути лісником.
Сашко мені подобається своєю сміливістю, чесністю, добротою, щирістю. Це відчув, навіть, вовк, який став його другом і не раз повертався до Сашка.
Объяснение: