Павло Глазовий народився ЗО серпня 1922 року в так званому історичному козацькому Дикому полі у смт Новоскалювата (тодішня Кіровоградщина) Миколаївської області у родині хлібороба. Його предки носили козацьке прізвище Окань. Але, напевно, хтось із багатого роду змінив його з «ока» на «глаз», щоб отримати якісь привілеї. Існує версія, що слово «Окань» пов'язане з мірою довжини в Київській Русі.
11-річним хлопчаком Павло пережив голодомор. У страшний час геноциду української нації помер і його рідний молодший брат.
Після восьмирічки закінчив педучилище в Новомосковську Дніпропетровської області, мріяв бути учителем української мови. Один рік попрацював учителем молодших класів. В армію пішов добровольцем, адже тоді забирали із ВНЗ після першого курсу, тому він вирішив не переривати навчання, та й вступити до інституту демобілізованому солдату було значно легше. Це його і врятувало, бо з початком війни мав кваліфікацію авіаційного механіка, закінчивши школу сержантів-старшин, отримав звання сержанта.
Згодом потрапив у блокадний Ленінград, нагороджений медаллю «За оборону Ленінграда». Звичайно, солдатам давали більший пайок, ніж цивільному населенню, але набідувалися й вони добряче. Після блокади Павло став недобачати на ліве око, у нього був ледь помітний крововилив, а в окулярах на тому боці — сильніше скельце. Це — наслідок незначного опіку під час рятування дітей із підвалів, що не добігли до катакомб, адже недалеко у склад боєприпасів потрапила бомба.
І після всього пережитого молодий юнак, викоханий українським степом, не замикається в собі, не черкає пером, описуючи трагічні сторінки воєнних лихоліть, а створює сатиричні та гумористичні твори, народні усмішки, фейлетони, а згодом, вже будучи знаменитим, писатиме репризи для цирку, авторські діалоги для популярних Штепселя й Тарапуньки.
Вищу освіту Павло здобув у Київському педагогічному інституті (1950 р.). З 1950 по 1961 р. працював заступником редактора журналу «Перець», згодом — заступником головного редактора журналу «Мистецтво».
Був членом Спілки письменників України з 1968 р. Автор поеми «Слався, Вітчизно моя!», 13 книжок сатири та гумору, 6 книжок для дітей. Заслужений діяч мистецтв України (1993). Нагороджений Орденом «За заслуги» III ступеня (1997).
Помер Павло Глазовий 2004 р.
Його гумористичні та сатиричні твори, особливо народні усмішки, знають мільйони українців по обидва боки океану. Життя письменника було сповнене болю за рідну землю, її природу, мову, історію, мистецтво... Постать визначного українського сміхованця Павла Прокоповича Глазового ще розкриється своєю багатогранністю в майбутніх дослідженнях науковців-критиків. У виконанні маститих та молодих артистів естради, що працюють у розмовному жанрі, заграє новими барвами його творчий доробок. Він був лауреатом Літературної премії імені Остапа Вишні, проте не став чомусь ще за життя «шевченківським лауреатом». Можливо, цей заслужений титул біля імені видатного українця незабаром допишуть, проте вже посмертно
Бесполезно
Объяснение:
Подписаться
Войти
31 мая 2016, 21:02
/ Стиль жизни
В Цюрихе идет знаменитая пьеса «Визит старой дамы» Фридриха Дюрренматта
Виктор Бодо поставил горькую сатиру на швейцарское благополучие и его изнанку
Алексей Мокроусов
Испытание морали поставлено прямо и наглядно /Toni Suter /T+T Fotografie
Читать на vedomosti.ru
Ощущение затхлости и разрухи – первое впечатление от сцены «Визита старой дамы» в цюрихском Шаушпильхаусе. Это же впечатление оказывается вторым и последним. Несмотря на метаморфозы, которые происходят с жителями заштатного, погруженного в уныние и безденежье городка Гюллен, его ландшафт почти не меняется.
Декорации Юли Балаша, постоянного соавтора режиссера Виктора Бодо, непритязательны – полукруглое обветшалое здание вокзала, где давно не останавливаются поезда, отдает запустением замершей жизни. Жители не понимают, почему они не эмигрируют из городка, где давно не платят налоги – не с чего. В надежде на чудо все ждут приезда старой дамы, когда-то жившей здесь под именем Клары Вешер, а теперь ставшей миллиардершей и возвращающейся под именем Клэр Цаханасьян ради ностальгических, как всем кажется, чувств. Цаханасьян (актерская удача Фридерики Вагнер) действительно полна ностальгии, но неожиданного свойства. Она готова подарить городку миллиард, раздав половину напрямую жителям, но при одном условии: должна восторжествовать справедливость, жители обязаны наказать преступника, ее бывшего возлюбленного Альберта Илла (Клаус Брёммельмайер). В свое время тот отказался от их общей дочери, представив суду лжесвидетелей, которые якобы тоже спали с Клэр; последнюю изгнали из Гюллена, ребенок вскоре умер.
