-Шановний Іване Яковичу, редакційна колегія газети «Літературна Україна» рада бачити Вас у своїй гостині. Користуючись нагодою, я вітаю Вас із сорокаріччям творчої діяльності і схиляю голову перед Вашою громадянською мужністю, самовідданою працею, талантом. Чи згодні Ви поділитися з великою редакційною родиною своїми думками, таємницями, мріями ?
-Звичайно.
-Яку роль у формуванні Вашого світогляду відіграв батько ?
-Мій тато був ковалем. Він славився на всю округу сумлінною працею, щирою, людяною вдачею. Босий, в одній сорочці, я сидів годинами у його кузні й уважно прислухався до кожного слова перехожих. Моя пам’ять закарбувала всі сільські новини. Іскри вогню батькової кузні зігрівають мене до цих пір, а його девіз « З людьми і для людей» став основним принципом мого життя.
-Не можна без хвилювання читати рядки поезії «Не можу жить, не можу зхгинуть» Що ж стало причиною такого розпачу, зневіри ?
-Боляче, коли про тебе поширюють плітки, перекручують думки й висловлювання. Не знаю чому, але мені відмовили в посаді викладача Львівського університету. Захистив дисертацію, маю багато наукових праць, та в члени Наукового товариства імені Т. Шевченка не прийняли. Два рази галицькі робітники висували мою кандидатуру до цісарського парламенту. А в результаті що ? Провал. Я просто знесилився у повсякденній жорстокій боротьбі з несправедливістю, злом, неправдою. Неймовірна втома й біль огорнули моє єство.
- У вас є прекрасні поезії, які, на мою думку, і через століття будуть обпікати людські серця вогнем пристрасті, ніжності й глибиною кохання. Вони вміщені в збірці «Зів’яле листя», жанр якої Ви визначили так : «лірична драма». Що ж спонукало Вас , шановний ювіляре, дібрати саме такий підзаголовок ?
-Упродовж багатьох років це була моя таємниця. Та сьогодні дозволю відкрити її вам. Три «дівчини-зірнички» володіли моїм серцем. Вони виповнили мою душу й незмірним щастям, і невимовним пекучим болем. Пам’ятаєте рядки: «Тричі мені являлася любов…» Так-от, першим і найсильнішим коханням була дочка священика села Лолин Ольга Рошкевич. Мрії про подружнє життя з нею безжально розтоптав батько. Михайло Якович не схотів, щоб його зятем був «соціаліст», переслідуваний поліцією. Друга , «гордая княгиня», «бліда, мов місяць», «таємна і недоступна » також мені відмовила. Довгий час я не міг зрозуміти такої поведінки Юзефи Дзвонковської. Але згодом дівчина зізналася, що вона хвора туберкульозом. Юзефа чекала смерті й вирішила, напевно, не ставати на моїй дорозі.«Явилась третя »- Целіна Журовська. Ця полька працювала на одному з поштових відділень Львова. Дівчина заворожила мою душу незрівнянною красою й вразила холодною байдужістю. Саме відлуння великої драми нерозділеного кохання й втілилось болючими рядками в збірці.
-Багато Ваших інтимних поезій просто самі «просяться на музику» Що ж стало підґрунтям для створення таких неперевершених за глибиною почуттів та досконалістю форми віршів ?
- Пісня була моїм супутником протягом усього життя. Любов до неї передала мені рідна ненька – Марія Кульчицька ще в дитинстві. Уже в десять років записував пісні, які звучали з уст матері. Навчаючись у гімназії, я колядував, співав у квартеті під керівництвом К. Болдарівського. Велике значення для мене мала співпраця з М. В. Лисенком.
-Василь Шурат назвав Вас декадентом. Чи справедливе це звинувачення ?
- У збірці «Зів’яле листя» я виповів свій душевний біль, але це не означає, що став відступником від суспільних проблем. На моєму життєвому шляху було багато труднощів і це, звичайно, не могло не позначитися на творчості. Але я завжди відчував кровний зв’язок з рідною землею, завжди намагався бути «прологом», «сином народу», а не «епілогом». Боляче чути таке гірке звинувачення та ще й з уст приятеля. «Я син народа», покликанням якого є «праця, щастя і свобода.»
-Ви є автором поеми «Мойсей», яку по праву можна назвати «заповітом українському народу» (О. Білецький). Як Ви думаєте, що б сказав Мойсей нам сьогодні ?
Настав час прокинутися з летаргічного сну безпам’ятства, забуття і прислухатися врешті-решт до голосу Всевишнього. Крім цього, кожному варто знайти в собі сили перебороти рабську психологію, безпорадність , духовну неміч. Адже тільки чесні, сильні духом, відповідальні, упевнені у своїх діях, сміливі українці зможуть знайти шлях до обітованої землі Щастя, Добра , Свободи.
ЛЮДМИЛА — героиня поэмы А.С.Пушкина «Руслан и Людмила» (1817-1820, пролог, 1824-1825, ред. «Людмила и Руслан»). Имя Л. А.С.Пушкин заимствовал из поэмы В.А.Жуковского «Людмила». Л.— идеальная женщина сказки, невеста героя, Руслана, ради которой преодолеваются все преграды. В прологе Л. предстает преданной невестой, которая тужит, ожидая своего освободителя — жениха. Контрастно оттеняя в мужчине силу, а в женщине — слабость, автор не скупится на изображение «красоты ее нежной»: «стройный стан», «две ножки, чудо из чудес», «кудри золотые», «бледное чело», «прелестна прелестью небрежной». «Она чувствительна, скромна, // Любви супружеской верна». Автор чувствует»Шв. родственную душу («Ее улыбка, разговоры // Во мне любви рождают жанр») женщины, к которой обращена поэма и чей образ возникает в лирических отступлениях. Образ Л. послужил прообразом героини балета Ф.Е.Штольца «Руслан и Людмила» (1821), в котором роль Л. исполняла А.И.Истомина. Конгениально воплотил пушкинский образ Л. М.И.Глинка в своей опере «Руслан и Людмила» (1845). Среди знаменитых исполнительниц этой партии — А.В.Нежданова (1902).
1. Круглый, полный, набитый и т. п. дурак. — Всякий сочинитель кантов был, по её мнению, либо пьяница горький, либо круглый дурак. Тургенев. — Само собой разумеется, что если б он был и набитым дураком, то был в школе “отличен” начальством: это требовалось его происхождением. Добролюбов. 2. Дураком себя показывать, выставлять и т. п. — И каким дураком я выставил себя сам перед ними! Достоевский. 3. ЛАВР. Венчать, увенчать лавром, лаврами; увенчанный лаврами. — На быстрой колеснице, /Увенчан лаврами, в блестящей багрянице, /Спесиво развалясь, Ветулий молодой /В толпу народную летит по мостовой. Пушкин. 4. Пожинать лавры — пользоваться плодами успехов. — Вскоре после появления “Отцов и детей” Тургенев приехал из-за границы пожинать лавры. Почитатели носили его чуть не на руках. Панаева. 5. Что в лоб, что по лбу (простореч. ) — все равно, одинаково. — По мне вещи ли хорошие, деньги ли, статья одна: что в лоб, что по лбу, все едино! Н. Успенский. 6. Лбом стены (стену) не о непреодолимых препятствиях. — Я долго отнекивался, а теперь вижу, что стену лбом не Белинский. 7. НЕВИДАЛЬ. (разг. ) ◊ Вот невидаль! Какая, экая (эка) невидаль! Что за невидаль! и т. п. — ничего удивительного, ничего особенного. — И, полно, куманек! Вот невидаль: мышей! Мы лавливали и ершей. Крылов. 8. Ранняя пташка — о человеке, рано встающем утром, рано принимающемся за работу. — Пора, дитя мое, вставай: /Да ты, красавица, готова! / О, пташка ранняя моя! Пушкин. 9. Ни пяди (земли) не отдать, не уступить и т. п. — [Годунов: ] Королю ни пяди /Не уступили русской мы земли. А. К. Толстой. 10. Последний, смертный и т. д. час — время, момент чьей-нибудь кончины. — Осажденные, стеснившиеся в крепости, подняли вопль, думая, что злодей вломился и что последний их час уже настал. Пушкин
Відверта розмова з Іваном Франком
Объяснение:
-Шановний Іване Яковичу, редакційна колегія газети «Літературна Україна» рада бачити Вас у своїй гостині. Користуючись нагодою, я вітаю Вас із сорокаріччям творчої діяльності і схиляю голову перед Вашою громадянською мужністю, самовідданою працею, талантом. Чи згодні Ви поділитися з великою редакційною родиною своїми думками, таємницями, мріями ?
-Звичайно.
-Яку роль у формуванні Вашого світогляду відіграв батько ?
-Мій тато був ковалем. Він славився на всю округу сумлінною працею, щирою, людяною вдачею. Босий, в одній сорочці, я сидів годинами у його кузні й уважно прислухався до кожного слова перехожих. Моя пам’ять закарбувала всі сільські новини. Іскри вогню батькової кузні зігрівають мене до цих пір, а його девіз « З людьми і для людей» став основним принципом мого життя.
-Не можна без хвилювання читати рядки поезії «Не можу жить, не можу зхгинуть» Що ж стало причиною такого розпачу, зневіри ?
-Боляче, коли про тебе поширюють плітки, перекручують думки й висловлювання. Не знаю чому, але мені відмовили в посаді викладача Львівського університету. Захистив дисертацію, маю багато наукових праць, та в члени Наукового товариства імені Т. Шевченка не прийняли. Два рази галицькі робітники висували мою кандидатуру до цісарського парламенту. А в результаті що ? Провал. Я просто знесилився у повсякденній жорстокій боротьбі з несправедливістю, злом, неправдою. Неймовірна втома й біль огорнули моє єство.
- У вас є прекрасні поезії, які, на мою думку, і через століття будуть обпікати людські серця вогнем пристрасті, ніжності й глибиною кохання. Вони вміщені в збірці «Зів’яле листя», жанр якої Ви визначили так : «лірична драма». Що ж спонукало Вас , шановний ювіляре, дібрати саме такий підзаголовок ?
-Упродовж багатьох років це була моя таємниця. Та сьогодні дозволю відкрити її вам. Три «дівчини-зірнички» володіли моїм серцем. Вони виповнили мою душу й незмірним щастям, і невимовним пекучим болем. Пам’ятаєте рядки: «Тричі мені являлася любов…» Так-от, першим і найсильнішим коханням була дочка священика села Лолин Ольга Рошкевич. Мрії про подружнє життя з нею безжально розтоптав батько. Михайло Якович не схотів, щоб його зятем був «соціаліст», переслідуваний поліцією. Друга , «гордая княгиня», «бліда, мов місяць», «таємна і недоступна » також мені відмовила. Довгий час я не міг зрозуміти такої поведінки Юзефи Дзвонковської. Але згодом дівчина зізналася, що вона хвора туберкульозом. Юзефа чекала смерті й вирішила, напевно, не ставати на моїй дорозі.«Явилась третя »- Целіна Журовська. Ця полька працювала на одному з поштових відділень Львова. Дівчина заворожила мою душу незрівнянною красою й вразила холодною байдужістю. Саме відлуння великої драми нерозділеного кохання й втілилось болючими рядками в збірці.
-Багато Ваших інтимних поезій просто самі «просяться на музику» Що ж стало підґрунтям для створення таких неперевершених за глибиною почуттів та досконалістю форми віршів ?
- Пісня була моїм супутником протягом усього життя. Любов до неї передала мені рідна ненька – Марія Кульчицька ще в дитинстві. Уже в десять років записував пісні, які звучали з уст матері. Навчаючись у гімназії, я колядував, співав у квартеті під керівництвом К. Болдарівського. Велике значення для мене мала співпраця з М. В. Лисенком.
-Василь Шурат назвав Вас декадентом. Чи справедливе це звинувачення ?
- У збірці «Зів’яле листя» я виповів свій душевний біль, але це не означає, що став відступником від суспільних проблем. На моєму життєвому шляху було багато труднощів і це, звичайно, не могло не позначитися на творчості. Але я завжди відчував кровний зв’язок з рідною землею, завжди намагався бути «прологом», «сином народу», а не «епілогом». Боляче чути таке гірке звинувачення та ще й з уст приятеля. «Я син народа», покликанням якого є «праця, щастя і свобода.»
-Ви є автором поеми «Мойсей», яку по праву можна назвати «заповітом українському народу» (О. Білецький). Як Ви думаєте, що б сказав Мойсей нам сьогодні ?
-Утома, зневіра, песимізм заполонили свідомість українців. «Укрита злість, облудлива покірність», безпорадність характерні багатьом сучасникам.
Настав час прокинутися з летаргічного сну безпам’ятства, забуття і прислухатися врешті-решт до голосу Всевишнього. Крім цього, кожному варто знайти в собі сили перебороти рабську психологію, безпорадність , духовну неміч. Адже тільки чесні, сильні духом, відповідальні, упевнені у своїх діях, сміливі українці зможуть знайти шлях до обітованої землі Щастя, Добра , Свободи.