Какой я вижу будущую Украину?
0
Понедельник, 19 декабря 2016, 11:44
ЛЮБОМИР ГУЗАР
Архиепископ Любомир (Гузар)
Мені часто доводиться чути запитання: якою я бачу майбутню Україну? Коли вже закінчиться період переходу від радянської дійсності?
Якою могла б бути відроджена Україна, можна обговорювати. Можна теж роздумувати, якою вона повинна бути. Але не так легко сказати, якою вона буде. Автор цих рядків не сумнівається, що Українська Держава після довгих періодів поневолення, після завзятих змагань і багатьох жертв таки буде. Та якою вона буде? Якщо слухати політиків-популістів, то вона буде такою, що кращої собі годі уявити. Одначе якщо об’єктивно оцінити те, що чинять відповідальні особи, то дочекаємося, навпаки, чогось дуже малого.
Якою буде наша рідна Україна – залежить від нас, від кожного з нас. Що маю на думці? Усе залежить від того, скільки добра ми бажаємо всім громадянам нашої Батьківщини і скільки зусиль готові докласти, щоб те всенародне благо стало дійсністю. Не милозвучні слова, а конкретні позитивні вчинки – це основа відповіді на поставлене запитання. Іншими словами: Україна буде такою, якою ми її зробимо. Хочу підкреслити – ми, усі ми, на служінні правди, добра і краси.
Кожний громадянин повинен старатися якнайкраще виконувати свої завдання. При цьому слід пам’ятати, що кожний із нас також неповторний і має особливі таланти: те, що може зробити одна особа, не зробить за неї ніхто інший. Отже, якщо людина не виконає свого життєвого завдання, не зробить того, що тільки вона може зробити, то це завдання буде не виконаним. Цю думку прекрасно сформулював наш поет Іван Франко: "Кожний думай, що на тобі мільйонів стан стоїть, що за долю мільйонів мусиш дати ти одвіт".
Тож шановні й дорогі брати і сестри, хоч би ким ми були, виконуймо своє життєве завдання, здійснюймо те добро, якого прагнемо для себе і для всіх. І тоді Україна нашого майбутнього буде для нас справжньою Батьківщиною.
Усе сказане вище цілком самозрозуміле. Хтось зауважить, що це все теорія суспільного життя, з якою важко не погодитися. Проте шановні й дорогі читачі, я готовий проілюструвати (принаймні в загальному) практичний бік наших змагань, бо завжди існує та небезпека, що ми, захопившись теорією, недобачаємо практики. Відразу хочу натякнути, що практика – це ми.
Так сталося, що через несприятливі життєві обставини в нашому народі з’явився небувалий жертовний дух. Його носіями стали воїни-добровольці та волонтери. Відбулося те, чим справді можна захоплюватися. Але в цьому прихована певна небезпека: дивлячись на героїв, ми, пересічні громадяни, забуваємо про власну - може, не таку героїчну - роль у розбудові великої держави. Немає сумніву, що досягнення і служіння вищезгаданих жертовних людей дуже важливе і цінне для нашого дальшого розвитку.
Однак, хочу наголосити, це не все.
Крім них, майбутню Україну, якою будемо пишатися, мусять будувати також і так звані пересічні громадяни. Хто вони, наведу кілька прикладів: суддя, який пильно захищає права громадян; сумлінний поліцейський, який дбає про безпеку громадян; викладач, який заохочує студентів до інтелектуальної роботи; вчителька, яка дає відчути учням, які вони для неї важливі та які їй дорогі; працівник міської ради, який сумлінно готує потрібні документи для співгромадян; підприємець, який використовує тільки якісну сировину для приготування продовольчих продуктів; водій, який належно готується сам і готує свій транспорт, щоб безпечно перевозити пасажирів; двірник, який дбає, щоб вулиці його міста були чисті, тощо. Особливо треба ще згадати тих, які чесно і пунктуально платять податки. При цьому – жодних хабарів.
Якщо представники перелічених професій та інші громадяни нашої Батьківщини будуть мати щире бажання чесно працювати – майбутнє Української Держави є більше ніж запевнене. Автор цієї колонки сподівається, що він відповів на запитання, поставлені на початку.
ИЛИ МОЖЕТ БЫТЬ:
Никто и ничто не смогли изменить героя: ни уговоры и дружба Штольца, ни любовь к Ольге Ильинскойй, ни опасность второго апоплексического удара и смерти не заставили его снять халат. Он медленно и верно порывает со всем внешним миром, обретя свою Обломовку на Верхлевской улице с женщиной , о котором всегда мечтал. Умер Илья Ильич тихо и незаметно, "как будто остановились часы, которые забыли завести".