Італію називають колискою європейського Відродження. Саме там було створено класичну модель ренесансної культури, на яку орієнтувалися у своєму розвитку інші європейські країни. Саме в Італії зародився рух учен их-гуманістів, які заново відкрили античну культурну спадщину. Саме італійські художники, скульптори, письменники почали розробляти принципи зображення реальної людини й реального світу. Неоціненний внесок у цю справу зробив знаменитий поет, учений-гуманіст Франческо Петрарка.
Народився митець 20 липня 1304 р. в місті Ареццо в сім’ї вигнаного з Флоренції за приналежність до партії «білих гвельфів» нотаріуса Петракко (прізвище батька він згодом змінив на латинський манір). У 1312 р. родина переїхала до Авіньйона, де тоді розташовувався папський двір.
У 1316 р. за порадою батька Франческо почав вивчати юриспруденцію. Однак невдовзі з’ясувалося, що право цікавить його значно менше за творчість давньоримських поетів і ораторів. Після смерті батька в 1326 р. Петрарка перервав навчання. Він працював клерком у кількох авіньйонських конторах, а дозвілля присвячував переважно світському життю, дружньому спілкуванню й віршуванню.
У 1330 р. Петрарка прийняв духовний сан і вступив на службу до кардинала Джованні Колонна, що забезпечило йому пристойний прибуток і можливість подорожувати. Досхочу помандрувавши Францією,
Фландрією, Німеччиною, Італією, Іспанією, від 1337 р. поет оселився в мальовничому містечку Воклюз. Жив він аскетично: їв один раз на день, спав не більше шести годин, весь інший час віддавав науці й письменству. «Самотність без наук, — стверджував Петрарка, - вигнання, в'язниця, мука, але приєднай до неї науки - і отримаєш батьківщину, свободу, насолоду».Саме таким було його добровільне усамітнення -у благословенній гармонії з природою, зі світом, із власною душею.
Вивчаючи античну літературу, Петрарка позбувся тягаря офіційної церковної ідеології. Твори давніх авторів навчили поета бачити в людині прекрасну земну істоту, а в її внутрішній свободі - чи не найважливішу цінність життя. «Я зроблю все, щоб під старість не навчитися рабства, і сподіваюся, що мені це вдасться: всюди і завжди я залишуся абсолютно вільним. Я маю на увазі свободу духу, бо в усьому, що стосується тіла й всього іншого, мимоволі доводиться підкорятися тому, хто сильніший за нас»,- писав митець.
Відтак Петрарка перейнявся думкою про необхідність відродження в Італії величі, слави й республіканської доблесті Давнього Риму. Цю ідею він втілив у творі «Про знаменитих мужів», де, спираючись на праці давніх істориків, подав біографічні портрети «великих республіканців». За до цієї книжки митець сподівався вплинути на національну свідомість своїх співвітчизників.
Авторитет Петрарки як мислителя-гуманіста, освіченої людини й насамперед як лірика дедалі зростав. 8 квітня 1341 р. його офіційно визнали «королем поетів». Під час велелюдної церемонії в Римі сенатор республіки увінчав убраного в королівську мантію митця лавровим вінком. Відродження цього античного ритуалу символізувало відновлення честі поезії: уперше після багатьох століть панування церкви духовним лідером освіченої Європи став світський поет.
Слава відчинила для Петрарки двері найбагатших і найіменитіших домів Італії. Флоренція, що колись вигнала поетового батька, запропонувала йому громадянство. Однак митець відхилив цю пропозицію, адже почувався громадянином і патріотом усієї країни. За власним вибором він переїздив з міста до міста, користуючись гостинністю тамтешніх аристократів. Коли поетові дорікали, буцім приймає милості «сильних світу цього», він незворушно відповідав: «Це лише здавалося, що я жив при князях, насправді ж князі жили при мені».У розкошах, так само як і в глушині, Петрарка працював по кільканадцять годин на добу. Його мистецький доробок - це детальне дослідження внутрішнього світу особистості, утвердження нового ідеалу людини - земної, одухотвореної, творчої, допитливої.
Вершинним творчим досягненням Петрарки вважають збірку віршів «Книга пісень» (або «Канцоньєре»; від італ. — пісня),що збурила європейську лірику. Це — своєрідна поетична сповідь, історія щирого й безкорисливого кохання поета до жінки на ім’я Лаура.
Усвідомивши нерозділеність свого почуття, ліричний герой Петрарки не зрікається його. Любов набуває в «Книзі пісень» характеру поклоніння й водночас відображає суперечливість внутрішнього світу людини, адже поєднує насолоду й біль,
В некоторой области, в некотором городе, была простая средняя школа, и в этой школе жили привидения.
Каждый день привидения что-нибудь ломали, парты, доски, пугали детей, кидали тряпки для досок в суп в школьной столовой, писали на стенах мелом всякие гадости, заливали чернилами школьный журнал, и прочие непотребности.
И вот однажды дело дошло до того, что учителя и ученики вообще отказались идти в эту школу, страшно, жутко и боязно. И решил тогда директор позвонить в районо, попросить в наказании привидений у партии "Единая Россия".
Те подумали, посовещались, и решили отправить в эту школу Ванюшку Александрова,
молодого беспартийного выпускника пединститута, если его сожрут, его не жалко.
Погоревал Ванюшка, да делать нечего.
Выпив с горя, Ванюшка прибыл на ночь глядя в учительскую этой школы, и стал ждать. Ванюшка - он мальчишка хитрый, перво-наперво нарисовал круг мелом на полу, поставил туда школьную парту, и стал ждать.
Ну, естественно, ровно в полночь вышла по углам всякая нечисть, и стала вокруг круга ломиться, а дальше пройти не может, круг не пускает. И решили они сбегать за Вием.
Привели его, знаемо, задрали ему веки, указал он на Ванятку. "Вот он, этот сволочной студент, сейчас мы ему сделаем козью морду! - Ату его, пацаны!! "
А Ванятка то не будь дурак, вытащил из под парты деревянную указку (она, как потом выяснили на судмедэкспертизе, осиновая оказалась!) , да и как саданул того Вия прямо в табло, причём не плашмя, а тычком, да так, что ещё аж троих вурдалаков на указку, как на шашлык нанизал.
Тут ему в тему ещё и петух из школьного зооуголка подпел, нечисть то и сгинула.
... Пришла утром уборщица порядок после нечисти наводить, смотрит, а в учительской то лежит Ваня на полу, то ли пьяный, то ли без чувств, и директор, завуч и завхоз, указкой, как ломом проткнутые.
Ну, Ваню, как водится, повязали, сейчас он в тюрьме преподаёт русский язык киргизам и таджикам-нелегалам, а в той школе все непорядки кончились. Все довольны, все смеются. И партия "Единая Россия" отчиталась о выполнении поставленной задачи.
На то и мораль: За благое дело и пострадать не страшно! !
Объяснение:
Гринёв испытывал сильное сочувствие к разбойнику и желал вырвать его из злодейской среды. Уезжая, Гринёв увидел Швабрина и отвёл глаза. По благородству своей натуры он не хотел торжества над поверженным врагом.