Полковник Пётр Анисимович, отец Вареньки, личность сложная и противоречивая. Прочитав рассказ, понимаешь, что поступки и внешний вид полковника на балу и после бала сильно отличаются друг от друга.
В первой половине произведения автор знакомит нас с отцом Вареньки во время праздничного события. Благожелательные отношения гостей и хозяев дома, милые улыбки, звуки мазурки и вальса поднимают настроение, соответствуют обстановке бала. Описание полковника на вечере гармонирует с атмосферой. Пожилой человек в парадном офицерском мундире «очень красивый, статный, высокий» с выправкой старого служаки вызывает уважение у Ивана Васильевича. Он галантен с дамами, учтив с окружающими. Доверительные близкие отношения полковника с дочерью привлекают всеобщее внимание. Общаясь с ней, он «нежно, мило обхватил дочь руками за уши и поцеловал в лоб». Приятно наблюдать за необычной парой во время танца. Отдельные слова и жесты Петра Анисимовича убеждают в искренности чувств по отношению к своему ребёнку. Он всей душой любит Вареньку, гордится ею. Мундир полковника безупречно аккуратен, но вышедшие из моды сапоги с «четвероугольными» носами говорят нам о многом. Мы вместе с Иваном Васильевичем понимаем, что старый человек ограничивает себя во всём, чтобы красиво одевать и вывозить в свет обожаемую дочь. На первый взгляд, кажется, что этот умудрённый опытом почтенный отец семейства – положительный герой, мужчина, достойный нашего уважения. На самом деле это не так.
Поведение героя после балаВо второй части повествования праздничное настроение исчезает. С наступлением рассвета начинается новый день. Изменяются краски и чувства. Другим становится и наш герой. В рассказе «После бала» характеристика полковника многогранна. Писатель умело показывает неприглядную сторону личности полковника. Сняв парадный мундир и приступив к своим непосредственным обязанностям, Владислав Анисимович меняется не только внешне, но и внутренне. В его душе нет больше места человеческим чувствам. Он не сострадать, проявлять милосердие. Глазами неискушённого в жизни молодого человека мы видим, как полковник «шёл твёрдой, подрагивающей походкой» и руководил избиением провинившегося татарина. Это был тот же самый человек, что и на балу «с своим румяным лицом и белыми усами и бакенбардами». Но мучения и боль несчастного теперь не трогают душу начальника. Более того, он готов жестоко расправиться с теми, кто, нарушив приказ, недостаточно сильно опускает палку на спину беглого солдата. «Я тебе помажу», – услыхал его гневный голос рассказчик. Полковник кричит на подчинённых, унижает и даже распускает руки в порыве гнева. Лицо героя превращается в бесчувственную маску. Раздражение, досада, злость отражаются на ней при виде жениха своей дочери. Он, «грозно и злобно нахмурившись, поспешно отвернулся». Перед нами совершенно иной незнакомый человек. Трудно представить, что несколько часов назад он радовался жизни, с нежностью обнимал дочь, шутил и мирно беседовал с друзьями.
Порівняльна характеристика образів Онєгіна і Тетяни
Я не в Онєгіна закохалася, а в Онєгіна й у Тетяну (і, мабуть, у Тетяну трохи більше), у них обох разом, у любов.
М. Цвєтаєва
Хоча роман Пушкіна названо "Євгеній Онєгін", образ Тетяни Ларіної не менш важливий і цікавий, аніж образ Онєгіна. А якщо говорити про ставлення до героїв читачів, то багато хто погодиться з Мариною Цвєтаєвою і віддадуть перевагу Тетяні. Та й сам Пушкін не ховає своєї симпатії до героїні: "Я так люблю Тетяну милую мою!" Але один без одного вони втратять інтерес для читача, тому що на розвитку їхніх стосунків будуються весь роман і доля кожного з героїв. У характерах Тетяни й Онєгіна багато спільного. Інакше як пояснити їхню зустріч і їхню любов?
Незважаючи на різне виховання, Тетяна та Євгеній духовно близькі люди. Обоє розумні, багато читають, освічені, добре розуміються в людях. Тетяна виділила Онєгіна з усіх молодих людей, що бували в будинку Ларіних. Онєгін теж із двох сестер віддає перевагу Тетяні. Привабливість Ольги могла закрутити голову лише юному Ленському. І Онєгіну, і Тетяні властива незадоволеність життям. Але Тетяна до моменту їхньої першої зустрічі ще чекає якогось повороту долі, вона готова до зустрічі з нею. А Онєгін уже ні на що не сподівається і тому не вірить у можливість щастя для себе і для Тетяни.
Головне, що розрізняє їх — це наявність життєвого досвіду (здебільшого сумного) в Онєгіна і відсутність його в Тетяни. Звідси — простота, довірливість і щирість героїні й обережність і розважливість її Євгенія.
Тетяна керується в своїх учинках тільки почуттями, а Євгеній — доводами розуму. Героїня виявилася сміливішою і рішучішою за свого обранця. Усупереч традиціям і думці світу вона перша пише Онєгіну і освідчується йому. Онєгін же (зовсім протилежний характер!) настільки дорожить громадською думкою, що вбиває на дуелі друга.
Зустріч героїв впливає на подальший розвиток їхніх характерів. Вони начебто поділилися один з одним тим, що мали в душі. Тетяна розбудила в Онєгіні почуття, здатність кохати і вдаватися до "нерозсудливих" вчинків. Сама ж, за порадою Онєгіна, навчилася панувати собою. Та так, що Онєгін ледь впізнав її:
Как изменилася Татьяна!
Как твердо в роль свою вошла!
Как утеснительного сана
Приемы скоро приняла!
У своєму листі Онєгін майже повторює освідчення Тетяни. Мабуть, тому, що всі закохані схожі одне на одного. Але саме в той момент, коли, здавалося б, Онєгін і Тетяна зрівнялися у своєму життєвому досвіді і духовному розвитку, вони повинні розстатися. Проте і за це розставання ми любимо їх ще більше. "Я з тієї хвилини не захотіла бути щасливою", — пише Марина Цвєтаєва, поставивши можливість кохати і бути коханим вище над можливості щастя. Таких незбагненних героїв у нас більше немає.