Question

твір"Метаморфози" людської цивілізації. Чи правий Овідій?

Answer 1

Поштовхом для написання роману «Останній світ» стала робота К. Ран-смайра над прозовими перекладами «Метаморфоз» Овідія, які замовило одне поважне німецьке видавництво. На кілька років Овідієві «Метаморфози» заполонили уяву письменника. У «Задумі до роману» К. Рансамайр подав таку характеристику свого твору: «Тема — зникнення і реконструювання літератури, поезії; матеріал — «Метаморфози» Публія Овідія Назона». «Останній світ» став яскравою ілюстрацією концепції постмодернізму про «світ як текст». Сама реальність сприймається як різновид безмежного тексту, а «чужий» текст стає героєм нового твору.

Сюжетну канву роману становить подорож римського громадянина Котта до чорноморського міста Томи, де перебував в засланні поет Публій Овідій Назон. Спонукали Котта до цієї подорожі непевні чутки про поетову смерть, бажання розшукати або його самого, або його могилу й останній Назонів твір«Метаморфози», який опальний поет спалив, залишаючи Рим.

Котта прагнув розшукати «Метаморфози», а натомість знайшов у Томах «живих» персонажів, а от тексту не знайшов. «Матеріалізація» персонажів твору, на перший погляд, здається досить парадоксальною: Терй — різник, Кіпарис — карлик-кіномеханік, Ехо — повія і т. д. Але поступово усі вони виявляють свій генетичний зв’язок із «Метаморфозами».

Художній світ роману складний і неоднозначний. Його головним законом є метаморфози. Перше, на що читач звертає увагу, це дивне поєднання в одному творі рис різних історичних епох. Події, що відбуваються в романі, пов’язані з античністю, але визначити історичний час «Останнього світу» дуже складно: міфічні, історичні, вигадані персонажі живуть у якомусь умовному, або «останньому», часі, де наче спресована вся історія людства. Тому Піфагор, давньогрецький математик, філософ і вчений, що народився близько 570 р. до н.е., перетворюється в романі на слугу Публія Овідія Назона, римського поета, який народився 43 р. до н. е. А один із персонажів —Діт — виявляється ветераном і дезертиром Другої світової війни. Із цього сплаву різних історичних епох виникає своєрідний художній «позачасовий» простір твору — «останній світ», в якому втрачаються і реальні просторові поняття. Наприклад, той же Діт під час Другої світової війни бував у Констанці, потім його, тяжко пораненого, привезли у Томи; у Томи з Констанци колись ходив навіть автобус (хоча Констанца — теперішня назва

Сам поет-митець, який подав у «Метаморфозах» історію людської цивілізації, став головним героєм роману К. Рансмайра, хоча жодного разу він не з’являється перед читачем, лише у Коттових спогадах та розповідях про нього інших людей. Метаморфоза, або реконструювання, тобто зміни відповідно до певних вимог часу, чи відновлення того, що вже втрачено, стає композиційним принципом будови твору й основним смисловим принципом. Змін зазнають усі і все: Томи, мешканці міста, природа. Не знайшовши Назона, але частково почувши його книгу від Ехо й частково побачивши її на килимах німої ткалі Арахни, змінюється і Котта.

К. Рансмайр зазначав, що від самого читача, від його здатності сприймати залежатиме, наскільки його захопить асоціативне поле, чи наштовхне на власні роздуми й інтерпретації. Тому «Останній світ» можна сприймати як суворий вирок людській цивілізації, що неминуче йде до загибелі, вичерпавши свою культуру, моральні й художні цінності. А можна як «постмодерністську гру», в якій один художній текст уживається в іншому, утверджуючи «сталість мінливості» буття, спонукаючи читача вичитувати авторський «підтекст» і створювати власний «надтекст».

Ads by optAd360

Підштовхнуть до цього читача й коментарі автора до власного роману — «Овідіїв репертуар», де коротко характеризуються персонажі «Останнього світу» та їхні античні прототипи, хоча й у цьому розділі твору відчувається певна авторська іронія.

Метаморфози в романі «Останній світ» стають законом буття: все змінюється, перетворюється, але ці перетворення не підлягають логічному тлумаченню, вони несподівані й абсурдні, і єдине, що їх спрямовує — генетична спорідненість із «Метаморфозами» Овідія. У такий іб К. Рансмайр втілює постмодерністську ідею «світу як