Серед багатьох, дуже цікавих творів видатного українського письменника М. Стельмаха окремо стоять дві біографічні повісті «Щедрий вечір» і «Гуси-лебеді летять». У них дуже реалістично передається та атмосфера, у якій довелося зростати і формуватися маленькому Михайликові, розкриваються його дитячі переживання, таємниці і мрії.
У повісті «Гуси-лебеді летять» ми бачимо маленького героя у повсякденних клопотах звичайної сільської дитини. Михайлик допомагає батькам по господарству, збирає ягоди і гриби, пасе конячину. Його життя не можна назвати буденним і сірим. У світі його дитинства неначе злилися разом казковий світ дитинства і реальний світ дорослих. Так і зростав Михайлик серед загадкової і надзвичайно чудової природи, виглядаючи по левадах і садках літо, яке залишало після себе то смачні суниці, то стиглі вишні, вірячи і не вірячи в таємницю існування жар-птиці.
Михайлик — бешкетний і непосидючий, а разом з тим чуйний і доброзичливий. Була у хлопчика і ще одна риса, яка відрізняла його від інших сільських дітей — невситима жага до читання, за словами односельців, «дурість» або «слабість». Михайлик читав усе підряд, що не встигали «докурити» сільські чоловіки. Заради того, щоб читати, хлопчик терпів багато прикростей: і глузування своїх ровесників, і нарікання матері. Але такий потяг до знань не залишився марним, бо хлопчик з великим задоволенням учився в школі.
М. Стельмах з неабиякою вдячністю згадує свою сім’ю. Незважаючи на те, що вони були майже неосвіченими, ці люди мали шляхетні і красиві душі. Письменник розповідає про те, що саме «мати перша в світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман», «вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна». З не меншою теплотою автор згадує у повісті своїх бабу й діда: «Жодна крихітка житейського бруду не виповзла з двору моїх дідів, недобре слово з їхніх вуст не торкнулась жодної людини». Сусіди дивувалися і трохи посміювалися з незвичайної делікатності дідуся, бо «де ж видано так жалувати в селянстві жінку, як жалував він?»
ігаючи життя дорослого світу, Михайлик проходить справжню науку. Він по-своєму сприймає не тільки добрі, а й злі вчинки людей. Живучи у нестатках, хлопчик вчиться співчувати чужому горю, його сильно обурює будь-яка несправедливість. Дитяча душа Михайлика палко протестує проти людської підступності й нечесності. Сильне обурення викликають у хлопчика вчинки братів його батька, сім’ї сільського священика і вчинки Юхрима Бабенка.
Повість М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять» починається словами: «Прямо над нашою хатою пролітають лебеді». Цими ж словами повість і закінчується. Гуси-лебеді стали для Михайлика своєрідним символом дитинства, який сяяв йому усе доросле життя. Недарма ж «Гуси-лебеді летять над моїм дитинством, над моїм життям!».
Учитель и жители села друг другу. Учитель был бескорыстен, он всегда готов был не только ребятам в школе, но и взрослым, выслушать их или написать письмо. Он самостоятельно запасался школьными принадлежностями, оформление школы делал из подсобных материалов фактически на одном энтузиазме, всегда был вежлив и обходителен. Для деревенских очень важно было иметь в селе такого человека, потому что все они подспудно тянулись к «правильной» жизни, к культуре, и семья учителей давала им в этом прекрасный пример. Взрослые ценили это и старались облегчить жизнь непривычного к деревенскому быту городского жителя — приносили ему деревенские продукты, заготавливали для их семьи дрова на зиму обращаться с ребёнком, но делали это очень тактично, чтобы не обидеть человека подачкой
В рассказе Астафьева описываются люди простой деревни. Они живут небогато, их быт очень прост. Но главное, что они, живя в трудных условиях, сохранили в себе душевную теплоту и дарят ее другим. Деревенские жители, в изображении автора, неграмотны, их речь проста, они всегда говорят с душой. Разве не в этом заключается красота человека? По-настоящему добрые, всегда готовые люди. Астафьев особенно выделяет быт и простоту деревни. Без всяких излишеств и удобств дома, дворы. Люди, живущие в деревне, не всегда красивы внешне. В. Астафьев приводит в пример дядьку Левонтия. Человек, который пьет, бьет посуду. Но человек простой, открытый для других, беззлобный. Этот рассказ очень современен в наше время, нам не хватает красоты души. Вот она, красота: в деревне, где соседи друг другу, наставляют молодых и неопытных, не жалеют угощения для гостей, оказывают поддержку, не предают друзей. Друг Астафьева не пошел сниматься на фотографию, потому что его товарищ болен. Санька чувствует, что и он виноват в болезни друга. Он преодолевает большой соблазн, ведь фотограф - большой и редкий случай в деревне. Это пример дружбы, преданности, совести. Деревенские бабы учителю и его жене, приносят угощение, заботятся о ребенке, наставляют молодую учительницу. Пример уважения и взаимовыручки. Очень редко можно встретить такое в наши дни, когда соседи друг другу. Без всякой платы подшивают валенки школьному учителю. Его уважают и любят уже за то, что он здоровается со всеми и никогда ни в чем не откажет. Деревня живет, как одна большая семья, дружная и крепкая. Пусть в ней случаются порой ссоры, но силой добра и прощая, можно победить все невзгоды. Человек добрый, открытый, всегда всем нравится, он приносит с собой свет в то общество, в которое попал. Очень много красивых внешне людей, но некоторые из них могут оказаться с холодной душой, что очень часто отталкивает и обижает других. Но по-настоящему красивый человек - тот, кто красив душой, красив своими поступками, теми словами, которыми он выражает свои мысли, своей улыбкой. Красота заключается в сердце!
Серед багатьох, дуже цікавих творів видатного українського письменника М. Стельмаха окремо стоять дві біографічні повісті «Щедрий вечір» і «Гуси-лебеді летять». У них дуже реалістично передається та атмосфера, у якій довелося зростати і формуватися маленькому Михайликові, розкриваються його дитячі переживання, таємниці і мрії.
У повісті «Гуси-лебеді летять» ми бачимо маленького героя у повсякденних клопотах звичайної сільської дитини. Михайлик допомагає батькам по господарству, збирає ягоди і гриби, пасе конячину. Його життя не можна назвати буденним і сірим. У світі його дитинства неначе злилися разом казковий світ дитинства і реальний світ дорослих. Так і зростав Михайлик серед загадкової і надзвичайно чудової природи, виглядаючи по левадах і садках літо, яке залишало після себе то смачні суниці, то стиглі вишні, вірячи і не вірячи в таємницю існування жар-птиці.
Михайлик — бешкетний і непосидючий, а разом з тим чуйний і доброзичливий. Була у хлопчика і ще одна риса, яка відрізняла його від інших сільських дітей — невситима жага до читання, за словами односельців, «дурість» або «слабість». Михайлик читав усе підряд, що не встигали «докурити» сільські чоловіки. Заради того, щоб читати, хлопчик терпів багато прикростей: і глузування своїх ровесників, і нарікання матері. Але такий потяг до знань не залишився марним, бо хлопчик з великим задоволенням учився в школі.
М. Стельмах з неабиякою вдячністю згадує свою сім’ю. Незважаючи на те, що вони були майже неосвіченими, ці люди мали шляхетні і красиві душі. Письменник розповідає про те, що саме «мати перша в світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман», «вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна». З не меншою теплотою автор згадує у повісті своїх бабу й діда: «Жодна крихітка житейського бруду не виповзла з двору моїх дідів, недобре слово з їхніх вуст не торкнулась жодної людини». Сусіди дивувалися і трохи посміювалися з незвичайної делікатності дідуся, бо «де ж видано так жалувати в селянстві жінку, як жалував він?»
ігаючи життя дорослого світу, Михайлик проходить справжню науку. Він по-своєму сприймає не тільки добрі, а й злі вчинки людей. Живучи у нестатках, хлопчик вчиться співчувати чужому горю, його сильно обурює будь-яка несправедливість. Дитяча душа Михайлика палко протестує проти людської підступності й нечесності. Сильне обурення викликають у хлопчика вчинки братів його батька, сім’ї сільського священика і вчинки Юхрима Бабенка.
Повість М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять» починається словами: «Прямо над нашою хатою пролітають лебеді». Цими ж словами повість і закінчується. Гуси-лебеді стали для Михайлика своєрідним символом дитинства, який сяяв йому усе доросле життя. Недарма ж «Гуси-лебеді летять над моїм дитинством, над моїм життям!».
Объяснение: