Невелике село Д. на Буковині наповнено простими хатинами, чиї господарі знаходять роботу у Молдові, а хата Василя Чоп’яка та його дружини Докії вирізняється на їх фоні своєю чистотою та вбраністю. Дружина, маючи чоловіка-п’яницю, зовсім не знала щастя: "її висока стать держалася вправді завсіди прямо, мов сосна, по її певнім ході й поставі, трохи штивній, можна її було вмить між іншими відрізнити, однак її гарне колись обличчя постарілося передчасно… Жура гнула її додолу", проте жінка знаходила відраду у своїй шістнадцятирічній дочці Парасинці. Окрім доньки, мала ще брата — чоловіка сорока років, який теж мав гріх за душею: любов до пляшки, проте людиною був доброзичливою, не цурався праці і завжди намагався допомагати сестрі.Переживаючи за майбутнє своєї доньки та господарство, Докія бачила за мету видати Парасинку заміж за доброго та працьовитого чоловіка, що міг би стати опорою для доньки після її смерті. Перебравши всіх хлопців, Докія поклала око на Михайла Федорчука, що був першим нареченим у селі через свою гарну вдачу, працьовитість та багате господарство. Проте хлопець був військовозобов’язаний на наступні декілька років, тому весілля вирішили зіграти із Тодорикою Жемчуком: "Він був низького зросту й обертався всім тілом, де вистачало не раз лише голову звернути. Штивна була у нього шия. І в цілості робив він погане враження. В нього такий широкий рот, що може собі сам щось до вуха сказати, а очі в нього лежать так близько… що далі зчіпляються докупи". Парасинка довго відмовлялася, але все ж таки дала згоду та одразу вирішила розповісти новини своїй подрузі Анні, що служила у наймах при пані.
Нещодавно я прочитав(а)
один з найвизначніших у світі літературних творів — роман Мігеля Сервантеса "Премудрий гідальго Дон Кіхот Ламанчський". Мене вразив образ головного героя роману.
Збіднілий гідальго з Ламанчі, начитавшись романів, уявив себе доблесним лицарем, назвав себе Дон Кіхотом, а свою шкапу благородним і милозвучним йменням Росинант, обрав дамою серця просту дівчину з сусіднього села Аль-донсу Лоренсо, вигадавши їй милозвучне ім'я Дульсінея Тобоська. І як личить доблесному лицарю, Дон Кіхот Ламанчський "приладив на голові свого латаного шолома, настромив на руку щит, схопив списа" та й "поїхав блукати світами кінно й оружно", "поборювати всілякого роду кривди".
На перший погляд, Дон Кіхот здається диваком. Він прагне нищити несправедливість у світі, але майже всі його справи, всупереч добрим намірам, обертаються проти нього або проти тих людей, яких він захищає. Перша ж подорож новоспеченого лицаря закінчилась тим, що його побили. Хлопця-підпаска, за якого вступився Дон Кіхот, наказавши відпустити хлопчину й заплатити йому сповна, хазяїн одразу ж після від'їзду лицаря, забив до півсмерті. Каторжники, яких звільнив благородний гідальго, опинившись на свободі, побили його камінням та обібрали. Та Дон Кіхот не переймається через те, що у нього забрали речі, — він журиться, "що люди, яким він стільки добра робив, такого накоїли йому лиха". У нього добре серце. Він завжди залишається вірним своїм ідеалам. Дон Кіхот не може навіть уявити собі, що хтось може не дотримати свого слова. Лицар Сумного Образу прагне зробити життя кращим. Він фантазер. Навколишній світ він бачить крізь призму поезії.
Мені дуже симпатичний образ доблесного лицаря Дон Кіхота. Якби не було на світі таких людей, наше життя було б набагато біднішим.
Описываемые события происходят на протяжении нескольких лет — с 1772 по 1775 год. Ведется рассказ от имени Петра Гринева, потомственного дворянина, искренне преданного императрице Екатерине II и родине, убежденного в необходимости самодержавия. Воспоминания Гринева (а повесть представляет собой мемуары или воспоминания главного героя) связаны с одним их страшнейших событий российской истории — восстанием Е. И. Пугачева. Это яркая и сложная историческая личность — в центре романа, к нему стремятся все основные сюжетные линии, с ним взаимодействуют практически все герои произведения, только мало кому из них удается уйти живым после встречи с ним.
Гринев не только свидетель, но и участник происходящего вокруг него. Становление характера, признаться, довольно стойкого и прямолинейного, молодого дворянина связано с постоянным испытанием его чести и совести. После отъезда из дома молодой барин постоянно попадает в ситуации сложного нравственного выбора, абсолютно правильного, несмотря на жалкий жизненный опыт. Он заключался только во фразе, сказанной сыну на прощание и вынесенной автором в эпиграф: «береги честь смолоду» .
Весь нравственный потенциал героя окончательно раскрывается во время народного бунта. За один только день, проведенный в Белогорской крепости, Гриневу приходится несколько раз выбирать между жизнью и смертью. Молодой, неопытный дворянин, однако, ни разу не идет на предательство во имя собственной жизни в отличие от некоторых, не столь чистых духовно, как он, героев. Но, увидев «русский бунт» , «бессмысленный и беспощадный» , Гринев серьезно задумался о судьбе русского дворянства. Петр приходит к мысли, что во многом его судьба зависит от отношения к «черному люду» , умения принять этот люд если не как равный, то не лишенный самобытности и человеческого достоинства. С точки зрения главного героя, уберечь Россию от кризиса только мирное и гуманное сосуществование сословий. А это первый толчок к расшатыванию идеального образа монархии и самодержавия.
Символичен и сон Гринева, в котором «страшный мужик, весело поглядывая, приглашает его под свое благословение» . Самое главное, решающее и судьбоносное нравственное испытание настигает героя уже в Оренбурге. Получив от Маши письмо, Петр должен сделать выбор между долгом и честью любимую из осажденного города, где она оказалась в руках негодяя Швабрина или остаться в Оренбурге и выполнять долг солдата, зная, что невинную девушку мучают, и никто не сможет придти ей на . Отчаянный призыв Маши: «вы один у меня покровитель; заступитесь за меня бедную» стал решающим. Гринев-человек победил Гринева-солдата, дававшего присягу императрице. Он решился уехать из Оренбурга, а затем воспользовался Пугачева.
Судьбы героев во многом трагичны, однако финал романа — счастливое воссоединение Маши и Петра — светел и радостен. Пугачева, как это известно из курса истории, поймали и казнили. Большое значение в развязке романа имеет образ Екатерины II, которая пришла на влюбленным, снизошла до «предателя» и «сиротку» .
Объяснение: