«Доля людини» — роздуми автора над людською долею в зв'язку з трагічними подіями, війною, що була тяжким випробуванням в житті цілого народу. З цією мстою Шолохов добирає епізоди, що краще за інші дозволяють зрозуміти цю проблему. Чи витримає Андрій Соколов, головний герой твору, важкі втрати, чи збереже віру в житія іі людей, чи пройде він іспит на людяність, і взагалі, то виявиться сильнішим: обставини чи його характер, — цс питання стає наскрізним в повісті. Низка епізодів об'єднується не тільки образом Соколова, а «круговою» композицією і прикутістю уваги до цього питання, а ше окремими образами-лейтмотивами, такими як образ дороги, що переростає в образ складного життєвого шляху взагалі. Багато разів повторюється у цьому лейтмотиві слово «тяжко»: «Тяжко мені, братцю, згадувати, а ще тяжче розповідати про те, що довелося пережити...» Окремої історії або окремої пригоди в повісті немає, життя Андрія Соколова осмислюється автором як явище епохи.
У чужій землі Андрій «поховав останню свою радість і надію» — свого сина. Це було лише одним з випробувань, що випали на його долю. Він знав й інші втрати, пережив полон, витримав майже неможливе, з того, що взагалі може довестися витримати людині. Хоча Андрій Соколов ніби не здійснював особливих подвигів, у розказаних автором епізодах достатньо свідчень про його мужність. Він — герой, хоча герой непоказний, один з мільйонів подібних непомітних героїв.
Здавалося б, ненависть до ворогів мала б витіснити з його серця будь-які інші почуття: таке нерідко трапляється саме з сильними людьми. Схоже, що почуття трагічної безнадійності зачепило-таки глибинні шари його особистості. Але доля зводить його з сиротою Ванюшею, дитиною. в якої вкрали дитинство, і втрати якої були не меншими, ніж у нього, дорослої людини. Й ось вже емоційна тональність оповіді змінюється: «Вночі то погладиш його сонного, то волоссячко на чупринці понюхаєш, і серце відходить, стає м'якішим, а то воно ж у мене скам'яніло від горя», — зізнається Андрій Соколов.
Отже, він не втратив здатність до співчуття й доброти. Більш того, через наступне всиновлення Ванюші Шолохов розкриває ідею непереможності людяності. Віра та надія звучать у цих рядках повісті: попри все Андрій Соколов лишився людиною. Повісті, названо не просто «долею», або «долею Андрія Соколова» — узагальнене слово «людина» підкреслює важливість саме цього моменту. У його ставленні до дитини — перемога доброти над жорстокістю, над утратами та загальною руїною: це більше, ніж військова перемога над ворогом, цс перемога іншої моралі — гуманізму та відповідальності за долі інших.
Але знову ж таки відповідальність Андрія не обмежується відповідальністю за малого сирітку, вона нерозривна з відповідальністю за долю Батьківщини. У кінці повісті це звучить відкритим текстом: «І хотілося б думати, що ця російська людина незламної волі витримає, і коло батьківської о плеча виросте той, хто, подорослішавши, зможе все витерпіти, усе подолати па своєму шляху, якщо до цього покличе його Батьківщина».
Отже, повість про долю Андрія Соколова — розповідь про переміни людини над нелюдськими обставинами, надії над відчаєм, мпрнш п існування над страхіттям війни.
Помещики. Общепринятое представление о композиции I тома заключено в следующем: визиты Чичикова к помещикам описываются по строго определенному плану. Помещики (начиная от Манилова и кончая Плюшкиным) расположены по степени усиления черт духовного оскудения в каждом последующем персонаже. Однако, по мнению Ю. В. Манна, нельзя сводить к «единому привципу» композицию I тома. Действительно, трудно доказать, что Ноздрев, например, «хуже» Манилова или Собакевич «вреднее» Коробочки. Возможно, Гоголь расположил помещиков по контрасту: на фоне мечтательности и, так сказать, «идеальности» Манилова ярче выступает хлопотливая Коробочка: один возносится в мир совершенно бессмысленных мечтаний, другая настолько погрязла в мелочном хозяйствовании, что даже Чичиков, не выдержав, называет ее «дубиноголовой». Таким же образом противопоставлены далее безудержный враль Ноздрев, вечно попадающий в какую-нибудь историю, почему он и назван Гоголем «историческим человеком», и Собакевич, расчетливый хозяин, прижимистый кулак.
Что же касается Плюшкина, то он помещен в конце помещичьей галереи не потому, что оказался всех хуже («прореха на человечестве» ). Не случайно Гоголь наделяет Плюшкина биографией (кроме него наделен биографией еще только Чичиков). Когда-то Плюшкин был другим, были в нем какие-то душевные движения (у других помещиков ничего подобного нет). Даже и сейчас, при упоминании старого школьного товарища на лице Плюшкина «вдруг скользнул какой-то теплый луч, выразилось не чувство, а какое-то бледное отражение чувства». И, может быть, поэтому по замыслу Гоголя из всех героев I тома «Мертвых душ» должны были прийти к возрождению именно Плюшкин и Чичиков (о котором речь впереди).
В общей сложности, помещичья галерея, нарисованная в «Мертвых душах», представляет собой обобщение громадной художественной силы. Неподвижность жизни помещиков, их социальный паразитизм объединяют их как представителей собственнического общества с его эгоизмом, стяжательством, бездуховностью. В этом же плане изображен в поэме и губернский город.
Чиновники. В сохранившихся заметках Гоголя к I тому поэмы есть такая запись: «Идея города. Возникшая до высшей степени Пустота… Мертвая бесчувственность жизни».
Замысел этот нашел полное воплощение в «Мертвых душах». Внутренняя мертвенность помещиков, проявившаяся в первых главах произведения, соотносится с «мертвой бесчувственностью жизни» в губернском городе. Конечно, здесь больше внешнего движения, суеты, визитов, сплетен. Но по существу все это лишь призрачное существование. Гоголевская идея Пустоты находит выражение уже в описании города: пустынные неосвещенные, бесконечно широкие улицы, бесцветные однообразные дома, заборы, чахлый сад с тощими деревьями…
Гоголь создает коллективный образ чиновников. Отдельные фигуры (губернатор, полицмейстер, прокурор и др.) даны как иллюстрации массового явления: они лишь на короткое время выдвигаются на первый план, а затем исчезают в толпе им подобных. Предметом сатиры Гоголя были не личности (хотя бы и столь колоритные, как дамы — просто приятная и приятная во всех отношениях), а социальные пороки, точнее говоря, социальная среда, которая становится главным объектом его сатиры. Та бездуховность, которая отмечалась, когда речь шла о помещиках, оказывается присущей и миру губернских чиновников. Особенно рельефно это проявляется в рассказе и внезапной смерти прокурора: «…тогда только с соболезнованием узнали, что у покойного была, точно, душа, хотя он по скромности своей никогда ее не показывал». Строки эти очень важны для правильного понимания смысла названия поэмы. Действие «Ревизора» происходит в далеком уездном городе. В «Мертвых душах» речь идет о городе губернском. Отсюда не так уж далеко до столицы.
Размер - четырехстопный ямб