Україна в творчості поетів першої половини 20 ст після смерті й. сталіна у 1953 році у радянському союзі почався процес лібералізації української літератури й усього суспільного життя. в країні стали відбуватися помітні зміни на краще: уповільнився процес русифікації, зросла роль українського чинника в багатьох сферах політичного, суспільного й літературного життя, відбулася часткова реабілітація жертв репресій сталінського керівництва. до кінця п’ятдесятих років минулого століття на україну повернулося понад шістдесят п’ять тисяч депортованих сімей, яким була приписана діяльність українських націоналістів. молоде покоління того часу прагнуло до оновлення не тільки мистецького, а й суспільного життя. але влада вбачила в поетах-шістдесятниках зародки опозиційних поглядів і відповіла на це двома хвилями нових арештів. через це в середовищі митців того часу відбувся розкол. одна частина літераторів сформувала офіційне шістдесятництво, а друга частина створила дисидентський рух. не бажаючи приєднуватися до влади, з її боку дисиденти зазнали масових ув’язнень і арештів. а деякі митці й взагалі вдалися до так званої «внутрішньої еміграції» і зайняли нейтральну позицію, яка потім коштувала їм багатьох років мовчання і писання «у шухляду». дисидентами в українській літературі стали такі талановиті поети, як л. костенко, в. шевчук, і. драч та багато інших, не менш талановитих українських авторів. саме вони стали політичними інакодумцями, людьми, чиї політичні погляди суттєво відрізнялися від офіційної урядової політики. одним з найголовніших джерел поетів та письменників шістдесятих років минулого століття був український фольклор. зокрема, багатьма митцями того часу активно переосмислювалися й запозичувалися фольклорні образи і мотиви, використовувалися фольклорні прийоми створення образів і народнопісенні засоби. а взірцем естетики поетів-шістдесятників стала неперевершена творчість митців розстріляного відродження. поети-шістдесятники добре усвідомлювали важливість української літератури у розвитку світового літературного процесу. тому авторами того часу активно вивчалась творчість зарубіжних поетів і письменників, перекладалися твори найкращих митців. слід сказати, що літературне шістдесятництво зробило великий внесок у розвиток таких жанрів української літератури, як химерна проза, роман у віршах, етюд, сонет, притча і . завдяки поетам-шістдесятникам образ україни набув нового, великого значення у житті українців і став одним з найголовніших образів української літератури другої половини минулого століття. твори митців того часу зрозуміти нам, що саме рідна країна і рідний народ є найважливішим у житті кожного нашого співвітчизника.
Сочинение по поэзии а.а.ахматовой. творчество анны ахматовой охватывает множество тематических граней. но все эти грани – лишь маленькие составляющие частицы большого целого, и это целое есть женская душа. еще до анны ахматовой многие женщины писали стихи, но они, видимо, не произвели должного впечатления, и большей частью потому, что они были написаны женской рукой. ахматова же проявила себя настолько ярко и индивидуально, что ее просто невозможно было не заметить. она сама это отмечала так: «я научила женщин говорить». среди такого поэтического богатства можно выделить несколько главных, тематических сторон. первая – личная – женские душевные переживания, та сторона, которую, наверно, нельзя отделять от жизненного пути. мастерское обращение со словом, умение повернуть оборот так, что застываешь в оцепенении от восхищения необычным, свежим оборотом, оригинальностью мышления. но все-таки чувствуется при чтении какой-то внутренний надлом, чисто женское страдание, которое нередко вдохновляет поэтессу. они идут как будто параллельно. ахматова находит в поэзии того друга и советчика, который ей пережить все страдания и беды. вторая сторона – само собой разумеющееся после первой – выход сквозь личное к общему, восприятие мира в целом, выход «к народу», «в народ» и ощущение себя как частички единого целого. в ранней поэзии еще присутствует чисто личное начало – повествование, протест, воспоминание – все от первого лица, заявляя о себе. а позже что-то неуловимое, точно время, начинает пробиваться в стихах, в некоторых ахматова говорит от лица народа – «мы». как только встает в поэзии ахматовой тема родины, становится осязаемой ее любовь к ней – настолько она сильна. поэтессу не может не волновать судьба ее страны и, конечно, судьба ее народа: de profundis… мое поколенье мало меду вкусило. и вот только ветер гудит в отдаленье, только память о мертвых поет. наше было не кончено дело, наши были часы сочтены, до желанного водораздела, до вершины великой весны, до неистового цветенья оставалось лишь раз вздохнуть… две войны, мое поколенье, освещали твой страшный путь. и воистину, путь был страшным. но он пройден, и вместе с народом его прошла и сама ахматова. это с особенной силой вырывается наружу в «реквиеме». это скорбный плач женщины, плач о тяжкой судьбе женщины, о горькой доле земли , плач о всех погибших, о людском страдании. любому человеку, пережившему войну, не покоя воспоминания. те, кто не столкнулся с войной, не имеют о ней настоящего представления. но, столкнувшись с таким произведением, как «реквием», вникая в суть поэзии ахматовой, они начинают понимать, какова страшная война. подобно шостаковичу в музыке (который так же, как и ахматова, жил в блокадном ленинграде), ахматова в поэзии нарисовала эти ужасные картины, которые потрясают: звезды смерти стояли над нами, и безвинная корчилась русь под кровавыми сапогами и под шинами черных марусь. здесь есть много строк, посвященных судьбе анны, но их не назовешь страданием одного человека, так как ахматова – одна из многих, которые переживали такую же судьбу. и написанное понимается в таком свете. ахматова навсегда осталась вместе со своим народом, пережив то, что пережили многие. поэтому именно такой эпиграф был подобран к «реквиему» и содержит в себе то главное, чем отличается творчество ахматовой: нет и не под чуждым небосводом, и не под защитой чуждых крыл, - я была тогда с моим народом, там, где мой народ, к несчастью, был.
